Світ

«Їж, бо я помру»: Як Голодомор вплинув на наші харчові звички

Пережитий одним поколінням голод може впливати не тільки на здоров’я наступних, але й на їхній побут та ставлення до їжі. Bird in Flight зібрав сім історій про харчові звички, які з’явилися внаслідок Голодомору.

У четверту суботу листопада в Україні День пам’яті жертв голодоморів. В останні роки вчені та художники активно досліджують не тільки обставини, але й психологічні наслідки цієї трагедії. Подружжя науковців і психотерапевтів Віталій Климчук та Вікторія Горбунова опитали більше тисячі осіб, чиї пращури пережили Голодомор 1930-х. Психологи впевнені, що деякі переконання цих людей зараз — наслідок симптомів посттравматичного стресового розладу у попередніх поколінь.

У 2018 році художники Андрій Достлєв та Лія Достлєва, дідусь і бабуся яких пережили голод, випустили книгу «Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор». До неї увійшли зображення відбитків викинутих продуктів. Публікуємо світлини з цього видання, а також сім історій українців, на чиє ставлення до їжі вплинув Голодомор.

Катерина Єгорушкіна, 37 років

Я дізналася про Голодомор від моєї бабусі Тані. Їй у 1932-му було 10 років, тож вона досить добре все запам’ятала. Вона любила переповідати, якою багатою була їхня родина до голоду, — про сад, город, худобу. Усе змінилося, коли почали забирати харчі. На жаль, моя родина постраждала: дві менші сестрички моєї бабусі загинули, наївшись зелених абрикосів. Батьки були цим підкошені, бабуся почувалася винною, адже тоді саме вона мала обов’язок глядіти сестричок.

Коли почалася пандемія, я накупила багато круп і консервів, проте потім вони так і лежали.

Унаслідок Голодомору моя бабуся мала культ їжі та накопичення предметів побуту, часто переїдала, не відчуваючи межі, ніби запасаючи щось про всяк випадок. Навіть якщо продукти починали псуватися, вона їх не викидала, а намагалася щось спекти чи зварити. Моя прабабця Марія, коли мама погано їла, казала: «Їж, бо я помру». Страшні слова, але в контексті пережитого голоду їх можна зрозуміти. Коли почалася пандемія, я накупила багато круп і консервів, проте потім вони так і лежали, навіть міль завелася.

Оксана Семенік, 24 років

Коли почався Голодомор, моїй прабабусі Наталці було 8 років. Їй та загалом родині вдалося вижити, бо працювали на полях. Вона казала, що за кожним ходив бригадир з «ружжом» і дивився, щоб ніхто не вкинув собі ніяку «насінину» до рота. Тобто урожаї були, поля засівали, тільки у селян забирали останнє.

Більше прабабуся особливо нічого не розповідала. Зате вона завжди ховала і відкладала їжу, яку ми привозили їй з Києва. Просто «на потім». Прабабця Наталка любила повторювати, що у нас кожен день «Паска і Різдво», бо є м’ясо, хліб, солодке, молочне.

Тепер її донька, моя бабуся, завжди насипає дуже багато їжі. Вона каже, що не буває такого, що людина не голодна. Бабуся не розуміє, як можна їсти без хліба. У мами щось схоже: холодильник завжди має бути повним. Навіть якщо цю їжу ніхто не їсть. Мені ж соромно викидати харчі, які зіпсувалися. А ще витрачати гроші в ресторанах або кафе. Ну і, звісно, я доїдаю все, навіть якщо не дуже смачно.

Володимир, 35 років

Маленьким я проводив літо у бабусі, яка жила у невеликому містечку під Білою Церквою. Народилася вона наприкінці 30-х, тож голод не застала. Натомість знала про нього від своєї мами — моєї прабабки. Зрозуміло: змітати хлібні крихти на підлогу та викидати продукти в будинку бабусі було заборонено.

Я жартома сказав сусіду, що в Україні буде голод. Пізніше я дізнався, що він купив у магазині двадцять буханців хліба та кілька кілограмів крупи.

Бабуся не використовувала слово «голодомор», проте часто говорила про голод. Що це таке, я не знав, тому одного разу вирішив пожартувати з бабусі та дідуся, які мешкали по сусідству. Я сказав їм — депутат по телевізору оголосив, що в Україні буде голод. Дід кілька разів перепитав, чи не брешу я. За кілька хвилин він злякано застрибнув на велосипед і кудись поїхав. Пізніше я дізнався, що він купив у магазині двадцять буханців хліба та кілька кілограмів якоїсь крупи. Бабусі давно немає, її сусідів також. Але мені досі соромно за цей жарт.

Марина Франчук, 49 років

Моя бабуся по маминій лінії з села Туча Козятинського району. У 30-х їй було 9 років. Тоді у неї помер молодший брат та батько, а мати працювала в колгоспі на кухні. Вижили вони тільки через те, що мати крала кашу з кухні, клала її у кишеню спідниці і приносила додому.

Ще в дитинстві бабуся привчила мене цілувати хліб, якщо він падає на підлогу. Колись я спитала, нащо цілувати, а вона відповіла, що без хліба діти мруть. Коли я вередувала і відмовлялася щось їсти, вона питала: «А лушпайки, смажені на гасовій лампі, не хочеш?» Саме так вона харчувалася у 30-х. Тепер хліб, що впав, цілує навіть моя 15-річна донька. Крім того, мені передалася бабусина запасливість. Навіть зараз у мене стоять великі пакети з цукром, крупами, сіллю, хоча завжди є можливість сходити в магазин.

Артем Петрусенко, 27 років

Моя родина із Житомирської області. Прабабуся у 1930-х залишилася без батьків і мешкала разом із двома молодшими братами, без жодного дорослого в будинку, їхні батьки померли раніше. Прабабуся вижила завдяки дядькові, який працював у колгоспі та допомагав їм їжею. Врятувати молодших дітей так і не вдалося. За розповідями мами, іноді прабабуся ховала хліб під подушкою і, звісно, до кінця життя не викидала залишки — лише сушила.

Ольга Пітик, 25 років

Мої родичі у 30-х роках їли камедь з вишні (так званий клей зі стовбура дерева), листя вишні, з цього клею та листя крутили «ковбаски» та їли. Ловили та їли рибу, перетирали коноплі й варили їх як суп.

Моя бабуся 1948 року народження, вона не застала Голодомору. Але через те, що пережила її мати, вона навіть лаялася, коли ми маленькі рвали недозрілу кукурудзу і грали нею, бо кочани були схожі на ляльок. Бабуся дуже через це нервувала і казала, що ми псуємо продукти.

Іраїда Медведєва, 45 років

Мою бабцю в дитинстві привезли з Росії, в Україні вона потрапила до дитячого будинку. Батьки хотіли емігрувати, але мати в дорозі померла. Бабусі та іншим дітям давали по шматочку хліба на день і виводили в ліс, де вони «паслися» — їли все, що могли знайти. У неї в пам’яті закарбувався епізод, коли хтось з’їв шматок хліба її молодшої сестри і в тої сталася істерика. Незабаром у дівчинки почалася лихоманка, і від виснаження вона загинула.

Бабуся ніколи не викидала ніякий хліб, робила сухарі або тюрю — страву із запеченого хліба. У мене від бабусі лишилася звичка доїдати крихти, ніколи не змахувати їх зі столу на підлогу — тільки в долоню, а потім до рота. Хоча я й чудово розумію, що це порушення етикету, все одно не хочу відмовитися від такої звички.

Нове та Найкраще

647

576

602
921

Більше матеріалів