Фотопроект

Посміхаємося і плачемо: Сімейний фотоархів як пастка для пам’яті

Льоля Гольдштейн 4 грудня 2020

На сімейних фото зазвичай відображені тільки радісні моменти, а нерозуміння і хвороби залишаються за кадром. Тому буває складно розібратися, які спогади справжні, а які — помилкові та що насправді відбувалося в момент, коли на знімку всі посміхаються. Фотографка Анастасія Дубровіна спробувала осмислити своє дитинство, взявши в одиночний похід Лікійською стежкою сімейний фотоархів.

Авторка проєкту «Проєкції» задається питанням, чи можна в принципі розділяти спогади на правдиві та неправдиві, якщо кожен герой архівних фотографій пам’ятає момент зйомки по-своєму. Для Анастасії Дубровіної хиткі, незрозумілі й наповнені суб’єктивними сенсами кадри сімейного архіву — це не стільки документ, скільки проєкції розуму, що напряму залежать від суб’єкта.

Анастасія Дубровіна 31 рік

Народилася в Білорусі. Навчалася фотографії в Мінську, Москві та Санкт-Петербурзі. Вісім років працює фотографкою. Авторка онлайн-галерей ArtOnline24 і Somodernart. Живе та працює в Москві.

Сайт

— Проєкт знято у семиденному поході Лікійською стежкою — це піший маршрут протяжністю близько 540 кілометрів у Туреччині. Я вирішила пройти ним одна, відчуваючи потребу наодинці з природою відрефлексувати переживання року, що минає, та їхній зв’язок з дитинством. Розуміючи, що взяти багато речей не вийде, але задумавши проєкт про пам’ять, я завантажила дитячі фотографії в кишеньковий проєктор і влаштовувала в темряві трансляції, як робили в моїй родині багато років тому.

На фото — я, мої брат і сестра, батьки, наші перші поїздки за кордон. На прикладі дитячих знімків я бачу, як вибірково і оманливе працює пам’ять (так само, як і фотографії): одні події документуються, інші ніби за непотрібністю викидаються. Власні спогади підганяються під «нормальні»: у нас було все добре, якщо на фото ми посміхаємося, а іншого нічого і не було. Архівна фотографія, будучи чимось матеріальним і незмінним, документом, якому ми звикли довіряти, немов вказує, що саме ми повинні пам’ятати. Фіксуючи тільки пікові, радісні моменти єднання з близькими, ми ніби хочемо відрізати все інше, негідне залишатися в пам’яті та в кадрі.

Фіксуючи тільки пікові, радісні моменти єднання з близькими, ми ніби хочемо відрізати все інше, негідне залишатися в пам’яті та в кадрі.

У той же час старі фото можуть допомогти відновити відсутні ланки стертих спогадів, щоправда притягнувши за собою суб’єктивні сенси і проєкції — свої у кожного героя зображення. Я бачу на знімках люблячих людей, але пам’ятаю і те, що не присутнє на фотографіях прямо: погано приховані депресії близьких, повільне наростання відчуженості й самотності всередині дружної родини. У результаті сімейний архів складається з зафіксованих моментів, які кожен (не)пам’ятає по-своєму.