Дорого і сумно: Як я обирала будинок за мільйони доларів у Києві

Як архітекторка, я завжди з цікавістю чекаю на скандали навколо злодійкуватих чиновників. Розглядаючи Межигір’я Януковича або будинок Пшонки, я бачила не тільки кітч, але ще й нелогічні та незручні рішення. Раз по раз мені здавалося, що найдорожчі українські особняки не тільки виглядають несучасно, але і спроєктовані непрофесійно.

Щоб перевірити цю думку, я пішла на сайти продажу нерухомості та розглянула будинки, за які просили більше $2 мільйонів. Найдорожчий коштував $16 мільйонів і був схожий на маленьке французьке шато (але теж засвітився в корупційній історії). Решта будинків вражали не менше. Вони виглядали як трохи скромніші палаци політиків — однак, судячи з фото, були такими ж позбавленими смаку і незручними.

Тоді я вирішила вивчити їх трохи краще. Зрештою, що на мене чекає, якщо я виграю в лотерею і вирішу купити собі будинок у столиці? Я придумала легенду про «заможного клієнта» і вирушила до особняків і вілл Конча-Заспи. Висновки були невтішними.

Вам тут не раді

Елітної нерухомості в Києві небагато, на сайтах рієлторів в основному натикаєшся на одні й ті самі об’єкти. Я обрала близько двадцяти будинків (намагалася триматися ближче до класичного стилю — це найбільш поширений запит) і два агентства, які здалися мені привітними.

З першим агентством не склалося одразу. Я зателефонувала їм, щоб уточнити актуальність оголошень, але дівчина, яка відповіла, тільки попросила скинути у вайбер посилання на цікаві мені варіанти. Я обрала сім просторих мебльованих будинків і хотіла дізнатися, коли їх можна побачити.

— Для кого ви шукаєте будинок? — відповіла вона. Я пояснила, що я архітекторка і шукаю будинок для клієнта, який зараз живе за кордоном.

— Ви рієлторка або представниця? Для перегляду всіх будинків господарі запросять дані тих, хто буде дивитися. І запитають, з якою метою дивляться, тому що цими будинками часто цікавляться представники ЗМІ, — друге повідомлення від рієлторки було прикрашене смайликом, але все ще не відповідало на моє запитання. Я повторюю легенду і намагаюся з’ясувати, які дані їм потрібні.

— Паспорт та номер авто, яке буде заїжджати на ділянку. Те, що ви архітекторка, ми вже знаємо.

Це ще милостиві вимоги. До деяких будинків (наприклад, до «шато», яке впало мені в очі) можна потрапити, тільки якщо надіслати документи самого потенційного покупця і якщо господарі вирішать, що його представника можна пустити на огляд. Фотографії деяких варіантів рієлторка готова була показати тільки зі свого планшета особисто покупцеві.

У підсумку з цим агентством ми подивилися всього один будинок (треба сказати, непоганий). Показувати інші вони відмовилися — під час мого відрядження у Києві був сильний снігопад і затори.

Друге агентство зацікавилося мною трохи більше, але і тут снігопад усе зіпсував. Рієлторка через затори запізнилася на огляд, і, поки я на неї чекала, охоронець пустив мене у двір (я навіть встигла зробити кілька фотографій). Це було помилкою. Коли Тетяна, доглянута блондинка років п’ятдесяти, одягнена в Moncler з ніг до голови, приїхала і виринула з «порше», вона майже підбігла до мене і прошипіла:

— Катю, отже, ви більше ніколи — ви чуєте, ніколи! — не заходите до будинку раніше за мене.

Я розгубилася і промовила, що більше такого не повториться, — Тетяна справляла враження дуже впевненої у собі бізнесвумен. У будинках вона по-хазяйськи, з клацанням пальців просила обслуговуючий персонал принести кави, відчинити двері або ввімкнути світло. До мене ставилися як до дівчинки на побігеньках — часом здавалося, що і мене ось-ось підкличуть таким же клацанням.

Рієлторка клацанням пальців підкликала домашній персонал і взагалі поводилася по-хазяйському.

У першому ж будинку мені влаштували допит про мого клієнта: скільки років, скільки дітей, звідки він, чому шукає будинок у Києві. Я намагалася не говорити багато — і для правдоподібності, і щоб не заплутатися, адже доводилося одночасно думати, що сфотографувати, і запам’ятовувати все, що я набрехала. Одного разу я майже прокололася, не зіставивши вік клієнта — за шістдесят — з наявністю маленьких дітей. Рієлторка зауважила, але я викрутилася, що молодшій доньці дев’ять і вона досі грає в ляльки.

У день огляду я не знала заздалегідь, які об’єкти мені покажуть. Рієлтори відбирали самі за замовленими мною параметрами: мінімум три спальні, класичний стиль. Склалося враження, що вони намагалися показати більш красиві особняки, соромлячись потворних. (Утім, усередині споруди часом настільки схожі одна на одну, що я стала давати їм назви, інакше на знімках вони зливалися в один гігантський дивний будинок.)

Особняки немов вторили негостинності рієлторів: наприклад, майже у всіх була спеціальна ізольована вітальня при вході. У ній мало зайвого — м’які меблі, стіл по центру. Уява малює серйозного господаря, за спиною якого стоїть охорона. Рієлтори називали цю кімнату вітальнею «для переговорів і спілкування з людьми, яких не хочеш пускати далі в будинок».

Усі ці будинки потворні зовні

Навіть за всі гроші світу у вас навряд чи вийде купити класний готовий будинок. Інтер’єри продаваних особняків можуть бути красивими або хоча б відповідати смаку своїх господарів, але зовні про красу і не йдеться: пінопласт і штукатурка-короїд, блискучий граніт або випадковим чином розташований облицювальний камінь, надмірно хитромудрі схили дахів з листовою черепицею.

В оголошенні про продаж одного з будинків так і було написано — всередині будинок розкішний, а зовні ні. Ніби спеціально, щоб ніхто не здогадався, що за дешевим фасадом заховані великі гроші.

Вони часто погано сплановані

Напевне, у всіх вдома є зайвий стілець, яким ніхто особливо не користується, але викинути шкода. Бувають і самотні «непотрібні» пів кімнати. Але з зайвих кімнат у київських особняках можна було б зібрати ще один особняк — настільки їх багато.

Більшість будинків, виставлених на продаж, зводили в 1990-х і 2000-х, для себе. За плануванням видно, що часто хотіли зробити велике сімейне гніздо, в якому могли б жити кілька поколінь, але не у всіх діти дійсно осіли в батьківському домі. В особняках спорудили якомога більше можливостей для дозвілля — басейни, сауни, більярдні, тренажерні зали, домашні кінотеатри, літні будиночки і тераси, — однак сфера послуг за останні двадцять років пішла далеко вперед, і вже немає потреби мати все це вдома.

Зараз будинок у 1 200 квадратних метрів скоріше тягар. Такий об’єм складно опалювати і підтримувати в порядку — а навіть якщо вас не турбують чеки за електрику і прибирання, жити в будинку з порожніми непотрібними кімнатами не весело. Багатьма приміщеннями навіть нинішні господарі не користуються вже кілька років. Щоб пустки не впадали в очі, їх заставляють меблями. Такими ж непотрібними.

Усього один із побачених мною будинків був функціональним. Його побудували не господарі для себе, а забудовник на продаж (таке зустрічається не часто; забудовники зазвичай віддають перевагу кільком бюджетним котеджам без обробки, а розкішні будинки власники, як правило, зводять самі). Цей особняк коштує $2,5 мільйона і має площу 1 370 квадратних метрів. Він досить розумно спланований, але все одно мало кому підійде: інтер’єр дуже специфічний. Усередині стільки дерев’яних панелей, що почуваєшся всередині шафи, — я прозвала його «будинок-шафа». Та й рішення на зразок гігантського акваріуму виглядають своєрідно.

Часом вони навіть зроблені з картону

Я очікувала побачити пишні композиції зі штор, мармур, граніт, венеційську штукатурку з перламутровим блиском — і все це було. Але виявилося, що з ними сусідять пінопластова ліпнина, ДСП і простецька імітація каменю.

Особливо мене здивували хитромудрі стелі, зроблені з банального гіпсокартону. У середовищі дизайнерів таке прикрашення давно висміюють — і мені здавалося, воно залишилося тільки в «євроремонтних» квартирах під здачу на OLX. Але в елітних київських особняках гіпсокартоном імітують що завгодно, від класичних кесонів до куполів і готичних склепінь.

Десь матеріали дорогі і хороші самі по собі, але їх занадто багато поруч: кілька видів плитки для підлоги в одній кімнаті, різні візерунки поряд (і на підлозі, і на меблях, і на шпалерах, і на шторах). Разом вони перетворюються на несмак і здешевлюють один одного.

І з жахом у трьох із семи будинків я виявила золоті йоржики для унітазу.

У трьох із семи будинків я виявила золоті йоржики для унітазу.

Деякі будинки зовсім погані

Коли я задумувала цю статтю, мені було цікаво, чи побачу я будинок-мем, настільки страшний, що мимоволі захоплюєшся. І він знайшовся — «будинок із левами» на Печерську за $6,5 мільйона.

У особняка площею 1 000 квадратних метрів плутане планування. Триповерхова висота розкладена на сім різних рівнів, і кімнати виявляються то вищі, то нижчі одна за одну на кілька сходинок. Переходи між рівнями раптові і часом небезпечні — слизькі, нерівні або круті. Більшість кімнат маленькі та непродумані: замість однієї великої вітальні — три маленькі і прохідні, у спальнях б’єшся головою об стелю. Антикваріат красується на тлі тріщин і шпалер, що відшарувалися, всюди опудала та шкури диких тварин (звідси дана мною назва).

На ділянці є ще гостьовий будинок: на першому поверсі басейн і домашній кінотеатр, на другому — квартира, яка здається в оренду; на кожен поверх окремий вхід із двору, а зв’язку між двома будинками немає. Зовні обидві споруди оздоблені досить дешево і неякісно.

Навіть рієлторці було ніяково за особняк: його показував син господаря, а Тетяна залишилася чекати на мене в машині.

— Ну як? — напружено і сухо запитала вона, коли я повернулася.

— Специфічно, — відповіла я. Зазвичай після огляду Тетяна ще довго описувала переваги будинку, але цього разу вона різко перевела розмову на інші варіанти.

Усі вони нікому не потрібні

Конча-Заспу мені показувала колега Тетяни Поліна, яка сама живе в цьому районі. Я чекала на неї в засніженому полі в мінус п’ятнадцять — охоронці котеджного містечка не пустили мене навіть до свого будиночка. Але коли рієлторка нарешті приїхала, я швидко зігрілася: Поліна виявилася набагато привітнішою за Тетяну, та й у її «Теслі» було дуже тепло.

Поки ми повільно прокрадалися через замети, рієлторка нарікала, що я так невдало приїхала. Я, осмілівши за два дні походів мармуровою підлогою, довірчо брехала: «Поліно, я намагалася пояснити клієнтові, що тут погана погода. Він відповів, що якби працював тільки за гарної, то зараз обирав би хіба що квартиру у хрущовці». Поліна зі сміхом погодилася.

За два дні оглядів у мене так і не з’явилося відчуття, що мені дійсно хочуть щось продати. Виїхавши з Києва, я побоювалася, що тепер мені весь час будуть слати у вайбер нові фотографії моторошнуватих інтер’єрів або телефонувати з вимогою все-таки привезти вигаданого клієнта. Але страхи не виправдалися: навіть Тетяна і Поліна, які мужньо долали заради мене затори, у наступні кілька місяців жодного разу не дали про себе знати (не те що мій мобільний оператор, який дзвонить з новими пропозиціями щомісяця). Усі будинки при цьому так і стоять непродані.

Зі скупих реплік рієлторів я зрозуміла, що елітну нерухомість купують дуже рідко, в основному їхні друзі або друзі господарів, — але частіше виходить хіба що здати особняк в оренду за $20-30 тисяч на місяць. Навіть відносно вдалий «будинок-шафа» стоїть на продажу вже сім років.

Може виникнути відчуття, що $6 мільйонів просто недостатньо, щоб придбати щось по-справжньому класне. Але це неправда: стильний будинок футболіста Поля Погба площею 700 квадратних метрів у графстві Чешир обійшовся йому у $2,9 мільйона, а б’юті-блогер Джеймс Чарльз купив сучасний особняк на 900 «квадратів» за $7 мільйонів у Лос-Анджелесі. Менше ніж за $3 мільйони можна придбати старовинний замок площею 800 квадратних метрів на південному заході Франції, а майже за $7 мільйонів — будинок такого ж розміру у лісі в Колорадо. Отже, проблема не у грошах.

Київські особняки являють показне багатство, у чомусь навіть спішне — ніби будували швидко і багато, щоб похвалитися басейном і більярдною, поки є гроші. А тому забули подумати навіть про власний комфорт. Не згадали і про хорошого архітектора — думаю, позначилася і відома недовіра фахівцям в нашому суспільстві, і ставлення до архітектора як до обслуговуючого персоналу, відмінно показане у фільмі «Жмурки».

Здається, що приватні будинки — не така вже й велика проблема для міста: їх мало і не видно за високим парканом. Але я вірю, що вони хороший індикатор розвитку «еліт» суспільства. Можливо, коли житла політиків у розслідуваннях журналістів виявляться стильними та сучасними, можна буде говорити про прогрес.

А ці будинки, схоже, так і залишаться стояти — великі і непотрібні, як символ епохи, в яку їх будували.