Пропаща справа: Чому пам’ятники на українських кладовищах виглядають так погано
Розглядаючи черговий «мавзолей», зведений жителем Чернігова, я подумала: чому українські кладовища перетворюються на набір незграбних скульптур? Я вирішила замовити пам’ятник своєму вигаданому дідові — нібито великому начальнику в металургійній галузі, який захоплювався астрономією.
У першому агентстві дизайнер терпляче вислухав мої побажання — я попросила виліпити погруддя діда в масштабі 1:1, яке ніби виростає зі скелі (щоб передати сильний характер), і вигравіювати падаючу зірку. Дизайнер пояснив, що в такому вигляді пам’ятник створити неможливо, але погодився подумати. Коли я попросила намалювати ескіз, він заблокував мене в месенджері.
Друга спроба була більш вдалою. Жінка на ім’я Аліса довго розпитувала мене про характер діда і мої побажання — колір, форму, матеріал. Ми трохи зменшили розмір пам’ятника, змінили бюст на фотографію у склі, підібрали висоту цоколя, тумби, форму квітника і порахували приблизну ціну — її мені вдалося знизити з $3 700 до $2 000. Мою ідею зі скелею Аліса назвала чудовою:
— Якщо це була сильна і вольова людина, то ідеально підійде поєднання чорного і світло-сірого каменю. Напевне, він був для вас ще й дуже м’яким.
Уже наступного дня була готова 3D-модель надгробку одразу в декількох варіантах, за неї потрібно було заплатити окремо 500 гривень. Моя не надто оригінальна ідея перетворилася на простий і витончений надгробок із необробленого каменю. «А що, так можна було?» — мимохіть подумала я.
Краса і порядок
У середньовічній Європі небіжчиків ховали при храмах — і Україна не була винятком. Історик мистецтв і архітектури Ігор Сьомочкін наводить як приклад кілька таких некрополів у Львові: двір Вірменської церкви, каплиця Боїмів, крипти Домініканського собору, церкви Святого Онуфрія та Латинського кафедрального собору. У невеликих селах померлих досі іноді ховають при монастирях.
Населення зростало, і у XVIII столітті кладовища стали виносити з церковного двору за межі міста (думка не була зовсім новою — раніше там уже ховали самогубців і загиблих від чуми). Те ж відбувалося і на українських землях: у Львові виник Личаківський, а потім Янівський, Стрийський, Городоцький цвинтарі; в Чернівцях на місці колишнього холерного кладовища на околиці міста — християнське та єврейське. А в Америці, яку активно освоювали європейці, місця поховання опинилися за містом майже одразу — там вони отримали назву rural cemeteries, «сільські кладовища».
У книзі «Людина перед лицем смерті» історик Ар’єс Філіп розповідає, що у XIX столітті сформувалися дві моделі нових цвинтарів — за зразком Пер-Лашез у Парижі та Маунт-Оберн в американському штаті Массачусетс. Спочатку обидва вони виглядали як просторий сад, в якому було зручно гуляти. Але поступово європейське й американське кладовища стали відрізнятися: в першому було більше мистецтва, а у другому — природи.
У США місця поховання були в основному приватними. У 1887 році їх власники створили
Так американські кладовища набули вигляду, до якого ми звикли за фільмами: рівні ряди однакових пам’ятників, а навколо — акуратно підстрижений газон. Слідувати цьому зразку необов’язково. Наприклад, у Нью-Йорку єврейські іммігранти з колишнього Радянського Союзу обирають для надгробків чорний полірований граніт із фотореалістичним гравіюванням (також можна додати колони, янгольські крила або навіть скульптуру слона). Але в цілому подібна оригінальність швидше виняток.
У Франції кладовищами володіли муніципалітети, які не надто обмежували політ фантазії ритуальних агентств та їхніх клієнтів. Пам’ятники ставали все вишуканішими — в результаті Пер-Лашез настільки вразив британця Джорджа Фредеріка Кардена, що, повернувшись на батьківщину, він створив одне з перших тамтешніх комерційних кладовищ. Як пишуть Роберт Гоуелл Гріффітс і Паскаль Тромпетт, навіть спостереження за траурними процесіями в Парижі перетворилося на «буржуазний ритуал», а кладовище — на повсякденне місце дозвілля.
До революції великі українські поховання не поступалися європейським. За словами Сьомочкіна, Личаківський цвинтар у Львові став для городян справжнім парком. Надгробки теж були непростими: тільки на Лук’янівському кладовищі в Києві майже 300 могил і надгробків охороняються як пам’ятка історії та мистецтва. Київська ритуальна фірма «Вдова де-Веккі» була відома в багатьох містах Російської імперії та відзначена золотою медаллю на римській Міжнародній виставці промисловості 1908 року.
До революції великі українські поховання не поступалися європейським.
Антрополог Сергій Мохов, який досліджує тему смерті й підготовки до неї в Росії, пише, що Радянський Союз знищив зачатки похоронного ринку, який почав формуватися в Російській імперії, і не виробив власної похоронної культури.
У Союзі за кладовищами стежили комунальні служби, а поховання проводили за державний кошт. У результаті, за словами Ігоря Сьомочкіна, радянські пам’ятники стали більш типовими, роль скульптури в них зменшилася.
зараз — Міжнародна цвинтарна, кремаційна і похоронна асоціація
Зупиняти вас не будемо
Олександр почав займатися дизайном пам’ятників двадцять років тому, ще студентом архітектурного факультету: друг попросив його виконати невелику роботу, за яку заплатив 150 гривень (стипендія Олександра становила 30). Він каже, відтоді надгробки стали більш деталізованими і особистими, головне завдання — щоб з їхнього вигляду можна було зрозуміти, для кого вони зроблені. «Чоловічі» пам’ятники частіше виготовляють із темного граніту, вони лаконічніші та об’ємніші, «жіночі» — зі світлого каменю, їх частіше декорують. Тому коли в Олександра померла сестра, він створив для неї пам’ятник з кольорового каменю, додав керамічні елементи, фотографію в кольорі і багато золота.
Юлія Зобенко, асистентка кафедри основ архітектури у Придніпровській державній академії будівництва та архітектури, теж іноді проєктує пам’ятники. Вона зазначає, що за останні десять років змінилися матеріали. Так, через випадки вандалізму рідше використовують бронзу, а все частіше — більш дешеві штучні камені на основі полімерів. Змінився і зовнішній вигляд. Частіше стали зустрічатися елементи, пов’язані з релігією (янголи або хрести), і символічні скульптури (наприклад, голуб у польоті).
Інший художник, Андрій, каже, що дизайн надгробків в останні роки стає більш асоціативним та індивідуальним. Але додає, що вихованням смаку клієнтів художники не займаються:
— Якщо попросять зробити щось позбавлене смаку, за що людина готова заплатити, ми, звичайно, не будемо відмовляти. Часом такі проєкти бувають дуже дорогими. А безкоштовних рекомендацій ми не даємо.
Важливіші проблеми
Реалістичні надгробки в людський зріст часто висміюють: багатьом здається, що вони псують зовнішній вигляд кладовищ і настрій, який вони створюють. Як говорить дослідник церков Василь Слободян, стандартизувати пам’ятники в Україні ніколи не намагалися (виняток — військові поховання, тому що там надгробки встановлюють одночасно). У законі «Про поховання та похоронну справу» рекомендацій щодо зовнішнього вигляду пам’ятників немає. Стандартизація надгробків серед іншого була в нещодавній петиції львів’янина Андрія Ходаня, але ту відхилили.
Для української похоронної індустрії брак естетики — найменша з проблем. Контролем за сферою поховань відповідно до закону займаються органи місцевого самоврядування, проте вони ж можуть створювати власні ритуальні служби, яким невигідно конкурувати з приватними фірмами. Хоча торік ритуальні послуги надавали 832 приватних підприємства та всього 318 комунальних, це не означає, що середовище стало конкурентним, каже преставниця громадської організації
Інша біда — нестача вільних місць для могил і погана інфраструктура. Реєстр поховань ведеться в паперовому вигляді — перевірити, скільки вільних місць на кладовищі, в інтернеті не можна. Ця непрозорість дозволяє використовувати могилу
виступає за реформування і демонополізацію ринку похоронних послуг
Загалом повторне використання могил — часта практика. Наприклад, на кладовищі лондонського Сіті тільки у 2016 році було повторно використано 1,5 тисячі могил.
Нові кладовища і колумбарії в містах не будують, бо такі об’єкти вимагають багато землі, а грошей приносять мало. Кремація зараз доступна тільки у трьох містах України. З давнім рецептом винести цвинтар за межі населеного пункту теж не все просто — власники землі в передмісті часто відмовляються використовувати її під могили. Крім того, велике місце поховання не найкращий варіант для екології передмістя: Калашнікова наводить як приклад Лісове кладовище в Києві, яке за 16 років поглинуло ліс неподалік. А при сильних опадах великий цвинтар може забруднювати ґрунтові води. За словами Калашнікової, виходом могла б стати популяризація біопоховань, які здійснюють прямо в парках і лісах без вирубки дерев.
«У суспільстві час піднімати дискусію про приватні крематорії та кладовища. Але почати можна вже хоча б з інвентаризації цвинтарів і створення електронних реєстрів», — говорить вона.
Катерина Спіцина — організаторка виставки сучасної похоронної культури RIP Expo 2021, що проходила в Києві 25—26 червня. Вона каже, що ще три роки тому в Україні практично не надавали ритуальних послуг: замість цього бюро займалися тільки продажем похоронної атрибутики. Катерина впевнена, що найбільше клієнти потребують не чергового каталогу трун або вінків, а консультації психолога або можливості замовити послуги танатокосметолога для померлого родича.
Звинувачувати співвітчизників у відсутності смаку було б снобізмом, адже пам’ятники різноманітних конфігурацій з’являються на кладовищах по всьому світу, не тільки в Україні. Зрештою, надгробки є приватною власністю, і кожен оформлює їх як вважає за потрібне. Однак деякі з таких об’єктів добре ілюструють загальний стан похоронної індустрії в Україні: місцями дорого і масштабно, але в основному — незручно і несучасно.
Фото: Дмитро Пруткін