«За один день ми занурилися у Середньовіччя»: Сергій Рістенко про три тижні в окупованому селі на Чернігівщині

Фотограф Сергій Рістенко разом із дружиною та двома дітьми мешкав у Києві. На момент вторгнення Росії у його доньки була травмована нога, і оскільки бігати з милицями із квартири до підвалу було б складно, родина одразу вирішила перебратися до свого будинку в Чернігівській області. Планували перевести подих у Новому Бикові, що приблизно за 90 кілометрів від Києва, та вирішити, що робити далі. Але вже за кілька днів село окупували російські війська.

— Спочатку все було спокійно, ми склали приблизний план подальших дій, але 27 лютого у село зайшла російська танкова колона. Нарахували наче під тисячу одиниць техніки. Гадаю, в реальності, мабуть, було менше, але колона йшла декілька годин. Почалося з того, що десь о дванадцятій дня стався вибух, — це свої ж підірвали невеликий міст по дорозі. Але з таким же успіхом я б міг узяти каналізаційний люк і, озброївшись ним, казати: «Цей танк не пройде». Тобто танки все одно заїхали, проти них було 6-7 людей з автоматами із тероборони — всіх одразу вбили. Щоб пройти через підірваний міст, росіяни використали паркан — зняли його, поклали і поїхали далі обстрілювати село.

27 лютого у село зайшла російська танкова колона. Нарахували наче під тисячу одиниць техніки. Гадаю, в реальності було менше, але колона йшла декілька годин.

Усі поховалися. Біля нашого будинку була панельна двоповерхівка з підвалом, там ми і просиділи кілька днів. Я жартував, що поки чоловіки у перші дні щось там про техніку думали, тобто нісенітницями займалися, жінки недарма пропонували поприбирати підвал, бо він років сорок був закинутим. Але ми хоч і встигли трохи навести лад, підвал усе ж був не дуже пристосований до життя: вогко, темно, холодно. Електрика, газ, вода, зв’язок зникли в перший же день окупації. За дві ночі в укритті ми всією родиною похворіли — на вулиці ще був мінус, а в підвалі не набагато тепліше.

Смішно, що коли через деякий час зв’язок трохи почав з’являтися, мені писали щось на кшталт «А давай спілкуватися не смс, а через якийсь там вайбер, вотсап». А я їм: «Ви не розумієте, у мене й так смс з 35-го разу відправляється». Ще пропонували скинути гроші на карту. Але що б я з ними робив? Усі магазини одразу були знищені, розмародерені. Усього за один день 27 лютого ми всі занурилися у Середньовіччя.

Коли сильна стрілянина припинилася, ми перемістилися до свого будинку, але перший тиждень узагалі з двору не виходили. Із сусідами розібрали по секції парканів, щоб за потреби пересуватися подвір’ями не виходячи на дорогу. Я жартував, що ми зробили власний шенген.

Про правила, які у нас діяли з моменту окупації, ми дізналися лише десь за тиждень, коли один із солдатів прийшов у наш район шукати цигарки. Він пояснив, що всі, хто виходить на вулицю, повинні мати білу пов’язку на рукаві. Причому виходити могли лише жінки, щось запитувати у військових — теж лише жінки: бачать чоловіка на вулиці — стріляють без попередження, машина виїжджає — стріляють без попередження. Тому зв’язку спочатку не було навіть між різними районами у нашому селі, оскільки ти не міг просто так перейти вулицю й дізнатися, що там у них.

Бачать чоловіка на вулиці — стріляють без попередження, машина виїжджає — стріляють без попередження.

Пізніше трохи пом’якшили вимоги, бо людям треба було щось робити за межами дому, хоча б колоти дрова — холодно ж, навіть газу не було. Нам, до речі, пощастило, що для нас цей будинок був дачею, тому ми і не проводили опалення, а обігрівалися якраз дровами — це ж прикольно. Але вони закінчувалися, потрібно було пиляти, рубати. І навіть щоб увімкнути бензопилку, треба було йти на блокпост та питати дозволу.

Військові повиганяли людей із деяких хат і самі туди заселилися, позаїжджали танками та БТРами у двори. В іншому районі села у нас ще одна хата була, яку ми весь минулий рік відбудовували. Так от той район вони повністю виселили і в нашій хаті облаштувалися. Біля будинку у нас невелика ділянка з лісом — усюди розтяжки встановили.

Мешканці зайнятих будинків попереселялися, тому в сусідніх із нами хатах і по 10-15 осіб жило. Холодно. Люди могли спати в одязі на килимі й килимом же накриватися.

Сільська влада просто самоусунулася, тобто всі одразу втекли, і ніхто не знав куди. Ні голови, нікого. Колишній голова ходив домовлятися з росіянами, пояснювати, що треба ліки і таке інше, але йому відповіли щось на кшталт «Дед, руки за голову — и пошел домой», і на цьому перемовини скінчилися.

Росіяни влаштували штаб ППО у школі та дитячому садку. «Бук» стріляв зовсім близько від нас, ракети можна було бачити у кількастах метрах. Згодом ми навіть звикли до цього, хоча сам не розумію, як до такого можна звикнути. Але з часом усе почало ставати серйозніше, гатили частіше.

Ми ще за тиждень до війни про всяк випадок зробили запаси їжі. Думали, навіть якщо нічого не почнеться, на дачі знадобиться. Та й то в останні дні у нас лишалося щось на кшталт картоплі, фаршированої картоплею, з компотом із картоплі. Дуже допомагали сусіди. Це ж село, і досить живе, тому у кого була корова, давали молоко, хтось консервацією ділився й салом, ми борошно давали — всі між собою мінялися. Робили в печі хліб і так якось виживали. Коли діти захворіли, а у нас не було потрібних ліків, то шукали їх усім селом. А як пігулки закінчилися, почалася народна медицина: ось вам малина, ось бузина чи ще щось. Запас питної води теж встигли зробити, а технічна вода — це талий сніг.

Коли діти захворіли, а у нас не було потрібних ліків, то шукали їх усім селом. А як пігулки закінчилися, почалася народна медицина.

У мене був дитячий конструктор, і я склав радіо, яке працювало на батарейках. Там був якийсь один канал, але з новинами. Тож двічі на день я ходив у двір, де збиралися всі з двох-трьох сусідніх будинків, сідав на лавці й переповідав новини. Я ж бачив, який у всіх пригнічений настрій, тому намагався підбадьорити, казав, скільки знищили ворожої техніки, де що відбили. Найгірші новини я не повідомляв: гадаю, нічого б не змінилося, якби всі їх дізналися, а без них трохи легше. Я був тим ще цензором, але треба ж було підіймати дух, і це працювало. У результаті навіть для бабусь, які раніше плювалися у мене за спиною, я став лєпший корєш. Усі питали, що там чутно.

Двічі на день я ходив у двір, де збиралися люди з сусідніх будинків, сідав на лавці й переповідав новини. Найгірші не повідомляв. Я був тим ще цензором.

Про те, що де відбувалося в селі, переповідали самі люди, які десь ходили, щось бачили, але це все треба було обов’язково фільтрувати. Наприклад, у перший день казали, що зайшли в сусіднє село, Старий Биків, і просто перебили там усіх чоловіків, повитягавши їх із хат. Але вже надвечір 90% воскресло.

Усі ці наші нові модні телефони, по-перше, взагалі не ловили зв’язок; по-друге, скоро сіли, і їх було нічим заряджати. Але я мав старий четвертий айфон — він працював. Щоправда, хоч якийсь зв’язок він почав ловити десь тижні за два, а до того ніхто навіть не знав, що ми живі. Гадаю, деякі знайомі нас уже й поховати встигли. Тож коли вийшло слати смс, я попросив написати у фейсбуці, що ми живі, просто в д*** зараз. Я був обережний, гадав, що росіяни потенційно можуть перехоплювати ці повідомлення, тому нічого конкретного не повідомляв, а потім одразу видаляв смс. Коли хтось писав мені й питав точну адресу, ім’я, я одразу слав куди подалі. Мабуть, я робив це не дарма, адже вже наступного дня після нашого від’їзду сусіди, які лишилися, повідомили, що нас шукали. Конкретно ходили по хатах у нашому районі, запитували, у всіх перевіряли телефони.

Я молився всім богам, щоб мене хоч свої не здали. Бо були люди, які вже трохи якшалися з росіянами. А всі місцеві знали, що в мене є дрон, бо ж я раніше постійно літав.

Іноді мене запитували, чи не можу я зняти ворожу техніку. Я відповідав, що, звісно, можу, але ці фото ніхто не отримає, а от мене родина отримає в мішку. Тобто як чоловік я не міг просто вийти на вулицю, тому що в мене б стріляли, а тут ще камеру наводити на їхні танки. Інстинкти працювали, я постійно думав про те, що в мене ж сім’я. Одного разу дружина з тещею навіть потрапили під обстріл із кулемета, бо пішли по воду, а солдатам щось не сподобалося, і вони почали стріляти в їхній бік.

Мене запитували, чи не можу я зняти ворожу техніку. Я відповідав, що, звісно, можу, але ці фото ніхто не отримає, а от мене родина отримає в мішку.

Я розумів, що кінця-краю цьому може не бути, але прокидався вранці й думав: «Такий гарний сонячний день. У такі дні зазвичай люди не вмирають». А ввечері думав: «День прожили, живі лягаємо спати, і це головний успіх».

У нас така нація, що вміє до різного пристосовуватися, ми будь-яку систему наламаємо, якщо що. Тож в один момент ми з сусідами навіть придумали схему, як діставати дітям інсулін із сусіднього неокупованого села — це за 5-10 кілометрів. Росіяни ж рукавом зайшли, а села обабіч ще лишалися вільні. Так в останні дні у нас навіть якась контрабанда працювала. На блокпостах усе перевірялося, але з ліками пропускали.

Згодом наші підійшли ближче і почалися перестрілки, тобто стало зовсім небезпечно, бо весь час щось вибухало. Наскільки я зрозумів, колони техніки, які від нас їхали, постійно накривали. Хто бачив, казали, що російські солдати вже досить злі були. Довго вони людей зовсім не випускали й лише в останні кілька днів мого перебування почали — спочатку пішки, потім і машинами. У перший день, коли дозволили виїжджати, казали, що у декого на блокпостах відбирали авто й відправляли пішки. Також могли ще щось відібрати: телефони, планшети — що знаходили. Скоро пів вулиці нашої виїхало, тож деякі люди змогли потім зв’язатися з нами і розповісти про це. Наші сусіди спочатку переконували, що не варто їхати, ще зарано, а в один день самі постукали до нас о шостій ранку і сказали, що тепер час валити, бо є якась інфа, ніби далі будуть гайки. Тож ми наважилися.

Дорога від нашого села до сусіднього — зазвичай це до 10 хвилин — зайняла три години. Треба було проїхати чотири ворожих блокпости. Помітив, що солдати зовсім молоді, років від вісімнадцяти до двадцяти трьох, — такі собі юні мародери, якісь буряти. Ще й усі перелякані дуже, на будь-який шерех одразу автомат наводять. Було страшно, наша подорож відчувалася як квиток в один кінець.

На машину почепили білі пов’язки, усілякі ці наліпки «Дети», відчинили вікна, їхали дуже повільно. Коли ми опинилися біля блокпостів, їх почали сильно обстрілювати наші, тож усі повибігали з машин, поховалися в найближчому підвалі. Тієї миті я дуже сподівався, що у наших з’явиться якась важливіша ціль, інакше подорож на цьому скінчиться. Так і вийшло — вони переключилися на колону техніки, й ми змогли вийти. За цей час росіяни трохи понишпорили по наших кинутих машинах, але у мене вкрали лише ніж, ліхтарик і шнурок до айфона. Зрештою, ми змогли проїхати далі й нарешті вирвалися у сіру зону.

Уже на українському блокпосту нас попросили зняти всі ці білі пов’язки, написи, щоб не лякати місцевих, бо ми в’їжджали в мирне село. І ось ми заїжджаємо і бачимо, як люди до магазину в масках заходять, — ми ще в перші дні постійно жартували, куди ж подівся ковід. У мене в якомусь сенсі був культурний шок, я буквально хвилин двадцять-тридцять сидів і просто спостерігав, як ці люди заходять до магазину, а там є продукти, світло, тобто звичайне собі життя. І це десь за 15 кілометрів від того гетто, в якому ми жили. Чувак на мийці, на яку я постійно заїжджав, мені каже: «О, привіт. — З кавою стоїть, вітає нас. — Як справи? Що, вибралися, так?» Так, саме вибралися.

Там ми заночували у знайомих і далі поїхали на Захід, бо головним було вивезти дітей. Увесь цей час намагався для них переводити все в якийсь жарт, щоб їм не було так страшно, казав: «Знаєте, діти, от ми зараз знаходимося в дуже довгому туристичному поході, але в тилу ворога, тому у нас ніфіга немає і наше головне завдання — вижити й не потрапити йому на очі». Трохи працювало, але в останні дні вже істерика в дітей починалася. Старша донька, їй 11 років, постійно спала в одязі з рюкзаком і після будь-якого шуму бігла одразу до дверей. Навіть зараз ми вже наче у безпеці, але п’ятирічний син постійно щось малює про війну. Побачили в небі гвинтокрил — одразу принишкли, військових лякаються. Гадаю, це ще надовго. Що там зараз у Новому Бикові, я не знаю, бо більшість виїхала, з селом зв’язку немає.

«Знаєте, діти, от ми зараз знаходимося в дуже довгому туристичному поході, але в тилу ворога, тому у нас ніфіга немає і наше головне завдання — вижити й не потрапити йому на очі».

Я згадую, що в дитинстві постійно читав книжки про війну, про Володю Дубініна, про Ковпака — від «Путивля до Карпат». І коли все це почалося, зайшли танки, я подумав: ну все, тепер «подпольщик» — це я, як один із героїв цих книг. Узагалі, дві речі, що мене підтримували, — читання книг і рубання дров. Усе одно більше робити не було чого, доводилося сидіти вдома. Тож треба було якось себе заспокоювати, щоб увесь цей стрес не показувати дітям.

У нас був наче первісний уклад. Як наші пра-пра-пращури, о восьмій вечора ми лягали спати, бо ж темно надворі, світла немає, а прокидалися о п’ятій-шостій на світанку. До речі, там усі сни були про мирне життя, а тут, уже в цивілізації, навпаки, погано засинаєш і сниться щось страшне. Одне слово, досвід був цікавий, я навіть трохи посивів. Я вів там щоденник, писав щодня, і це мені теж допомагало. Але потрібно, щоб минув деякий час, перш ніж я зможу знову зазирнути до нього.

Ілюстрації: Ira Rohmb