— Пані та панове! Друзі! Я розповім вам одну історію. Справді, словами «я розповім вам одну історію» починається далеко не одна історія. Але в цій набагато важливішим, ніж початок, буде її фінал. І це буде не відкритий фінал. Нарешті він може поставити крапку в битві, яка триває понад сто років.
Ця битва почалася з прибуття потяга . З нього вийшли герой і антагоніст. І так зародилося протистояння на екрані, яке перейшло в реальне життя. Спочатку кіно з’явилося у нашому житті, потім стало нашим життям. А потім зокрема й від кіно залежало те, яким буде майбутнє.
Моя історія сьогодні — саме про цю битву. Про битву. І про майбутнє.
Найстрашніші диктатори ХХ століття любили кіно. Це відомо про них. Але з того, що залишилося після них, найважливіше — це моторошні документальні кадри кінохроніки. А також фільми, якими було кинуто виклик цим диктаторам.
1 вересня 1939 року в Каннах мав розпочатися перший фестиваль. Але вибухнула Друга світова війна. Шість років кіно було на фронтах цієї війни разом з усім людством. Шість років кіно боролося і за свободу, і також, на жаль, на користь диктатури.
Тепер, повертаючись до того кіно, ми можемо побачити, як свобода рухалася до перемоги. І як зрештою вона не дозволила диктаторам захопити серця людей.
На цьому шляху було багато важливих пунктів. Однак усе ж найбільш видатний — у 1940 році. Коли на противагу антагоністу світ побачив, на перший погляд, непомітного хлопця, який був зовсім не схожим на героя. Але виявився таким.
«Великий диктатор» Чарлі Чапліна не знищив тоді реального диктатора. Але завдяки йому кінематограф перестав бути німим. Німим в усіх сенсах цього слова. Кіно говорило, і це був голос майбутньої перемоги свободи.
Уже тоді, у 1940 році. Коли з екранів прозвучало:
«Людська ненависть пройде, і диктатори помруть, і влада, яку вони забрали в людей, повернеться до людей. І поки люди вмирають, свобода ніколи не загине…»
З того часу, з тих слів героя Чапліна людство зняло чимало прекрасних кінокартин. Здавалося, що всі вже зрозуміли, що підкорювати людей можна прекрасним, збираючи їх біля екранів, а не потворним, збираючи їх у бомбосховищах.
Здавалося, що всі вже думали, що хорор у вигляді повномасштабної війни, яка може охопити увесь континент, більше не матиме продовження.
Читайте також: Мир і війна: Що покажуть на Каннському кінофестивалі та як там представлена Україна
Але знову, як і тоді, є диктатор. Знову, як і тоді, є війна за свободу. Знову, як і тоді, потрібно, щоб кіно не було німим.
24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України, збираючись піти далі у Європу. І що це за війна? Я хочу відповісти на це питання максимально чітко. Озброївшись тими словами, які були сказані кінематографом за роки, що минули після попередньої континентальної війни.
Ви вже чули більшість із цих слів. Вони звучать моторошно. На екрані. Але, на жаль, це стало реальністю.
Пам’ятаєте це? Пам’ятаєте, як це звучало в кіно?
«Чуєш? Напалм, синку! Цей запах ні з чим не сплутаєш. Люблю запах напалму ранком…»
Так, це почалося в Україні вранці.
О четвертій годині, коли ми почули перші вибухи ракет. Коли почалися авіаудари. І коли смерть, яка йшла в Україну через кордон, позначила свою техніку аналогом свастики — символом Z.
«Усі вони хочуть бути кращими нацистами, ніж Гітлер…»
Тепер не минає жодного тижня, щоб на території, де були чи досі є російські війська, не знаходили масових поховань убитих і закатованих людей. 229 дітей убиті російським вторгненням.
«У них нічого не виходить, окрім як вбивати, вбивати, вбивати. Вони засіяли Європу трупами…»
Ви бачили, що російські військові зробили в маленькому містечку Буча. Ви бачили Маріуполь. Бачили «Азовсталь». Бачили підірваний російською бомбою міський театр. До речі, він був схожий на той, де ви зараз перебуваєте. Там від обстрілів ховалися прості, звичайні, цивільні люди. Два великих і дуже помітних написи «Діти». Вони були на асфальті поруч із театром. І ми це ніколи не забудемо, бо це навіть не пекло.
«Війна не пекло. Війна — це війна, а пекло – це пекло. З них двох війна набагато гірше…»
Понад дві тисячі російських ракет уже вдарили по Україні. Десятки міст зруйновані повністю. Спалені села.
Понад 500 тисяч українців депортовані до Росії силоміць. Десятки тисяч перебувають у таборах Росії, які створені за зразком нацистських таборів.
Ніхто не знає, скільки ув’язнених там виживуть. Але всі знають, хто в цьому винен.
«Гадаєш, мило тебе відмиє?..»
Навряд чи.
Уже у Європі — найстрашніша війна з часів Другої світової. Передусім з вини однієї людини, яка в Москві. Інші люди гинуть щодня. І вони не оживуть після фрази «Стоп, знято!».
Але що ми чуємо про це зараз? Кіно мовчатиме чи буде говорити?
Якщо є диктатор, якщо є війна за свободу і якщо знову, як і тоді, усе залежить від нашої єдності, то чи залишиться кіно поза цією єдністю?
Наші міста зруйновані не віртуальною графікою. Багато українців стали Гвідо й намагаються пояснити дітям, чому доводиться ховатися у підвалі.
Багато українців стали такими, як Альдо Рейн . Земля нашої країни вже пошматована тисячами окопів.
Звичайно, ми продовжимо битися. І в нас немає іншої альтернативи, ніж виборювати свободу. І я впевнений, що диктатор програє.
Але мають прозвучати слова, як у 1940-му. Прозвучати з усіх екранів вільного світу. Потрібен новий Чаплін, який доведе зараз, що кінематограф перестав бути німим.
Згадайте, як це звучало тоді:
«Жадібність отруїла людські душі, перегородила світ ненавистю, завела нас у біду та кровопролиття. Ми розвинули швидкість, але замкнулися в собі. Техніка, яка забезпечує нам достаток, залишила нас у злиднях. Знання зробило нас цинічними. Наша раціональність — жорстка і недобра. Ми думаємо забагато і відчуваємо замало. Більше, ніж техніки, ми потребуємо людяності. Більше, ніж раціональності, ми потребуємо доброти й лагідності… Тим, хто мене чує, я кажу: не впадайте у відчай… Людська ненависть пройде, і диктатори помруть».
Нарешті ми маємо перемогти у цій битві. І нам потрібне кіно, яке забезпечить саме такий фінал. Щоб кожен голос був на боці свободи. І, як це й бачилося завжди, передусім голос кіно.
Я дякую вам усім! Слава Україні!
