«Цуценя назвали Надією»: Життя на деокупованих Київщині та Чернігівщині
Фотографка. Учасниця колективу Burn My Eye, працює з документальною фотографією. Роботи виставлялися у США, Європі та Україні. Живе і працює в Києві.
— Усі герої знімків пережили окупацію у своїх населених пунктах: не встигли поїхати або не вірили, що саме їхнє село може зацікавити росіян. Зазвичай я випадково зустрічаю цих людей на вулиці — зараз стерлися межі у спілкуванні й кожен може заговорити з будь-ким. Більшість світлин зроблені саме в моменти нашої розмови. Інколи мені здається, що герої сами обрали мене. Усі вони та їхні історії різні, але кожен хоче дати мені щось на прощання: насіння соняшнику, квіти з саду, фрукти — будь що, що в них є. А я в свою чергу питаю, чим можу їм допомогти.
Із початком війни мій погляд як фотографа не змінився, бо я завжди намагалася використовувати різні підходи та інструменти в роботі над серіями. Але я точно усвідомила, яку відповідальність несе фотограф з етичної точки зору та наскільки важливо розуміти, що ти будеш асоціюватися зі своєю роботою.
Мені здається, що фотографія — один із небагатьох видів мистецтва, який може існувати без глядача. Тобто я не шукаю якісь особливі фактури, аби вразити спостерігача. Мені достатньо того, що ця людина та її історія стали важливими для мене, — сам факт нашої зустрічі.
Фотографія — один із небагатьох видів мистецтва, який може існувати без глядача.
Увесь світ майже онлайн може спостерігати за цією війною, за геноцидом Росії в Україні. Фіксується все, бо у всіх у кишені є камера, але фотограф може цю фіксацію поглибити на декілька рівнів. Філософ Теодор Адорно колись порушив важливе питання: чи можливе мистецтво після Аушвіца? Час розставив усе на свої місця. Мені здається, кожен має робити те, що може.
Майже будь-яка робота зараз буде з воєнним контекстом. Нещодавно я знімала молодь на благодійному концерті й один із портретів дівчини зробила біля вікна, заліпленого плівкою. Лише за кілька хвилин я зрозуміла, що вікно було вибито під час ракетного удару по Києву. Ми дуже змінилися, війна настільки просочилася в наше життя на всіх рівнях, що ми й самі вже стали її шрамами.