Фотопроєкт

«Цуценя назвали Надією»: Життя на деокупованих Київщині та Чернігівщині

Єлизавета Букреєва знімає мешканців поселень Київської та Чернігівської областей, що знаходилися під окупацією. Фотографка знайомиться з людьми просто на вулиці, робить їхні портрети та записує короткі історії про те, як вони пережили найскладніші часи.
Єлизавета Букреєва

Фотографка. Учасниця колективу Burn My Eye, працює з документальною фотографією. Роботи виставлялися у США, Європі та Україні. Живе і працює в Києві.

— Усі герої знімків пережили окупацію у своїх населених пунктах: не встигли поїхати або не вірили, що саме їхнє село може зацікавити росіян. Зазвичай я випадково зустрічаю цих людей на вулиці — зараз стерлися межі у спілкуванні й кожен може заговорити з будь-ким. Більшість світлин зроблені саме в моменти нашої розмови. Інколи мені здається, що герої сами обрали мене. Усі вони та їхні історії різні, але кожен хоче дати мені щось на прощання: насіння соняшнику, квіти з саду, фрукти — будь що, що в них є. А я в свою чергу питаю, чим можу їм допомогти.

Із початком війни мій погляд як фотографа не змінився, бо я завжди намагалася використовувати різні підходи та інструменти в роботі над серіями. Але я точно усвідомила, яку відповідальність несе фотограф з етичної точки зору та наскільки важливо розуміти, що ти будеш асоціюватися зі своєю роботою.

Мені здається, що фотографія — один із небагатьох видів мистецтва, який може існувати без глядача. Тобто я не шукаю якісь особливі фактури, аби вразити спостерігача. Мені достатньо того, що ця людина та її історія стали важливими для мене, — сам факт нашої зустрічі.

Фотографія — один із небагатьох видів мистецтва, який може існувати без глядача.

Увесь світ майже онлайн може спостерігати за цією війною, за геноцидом Росії в Україні. Фіксується все, бо у всіх у кишені є камера, але фотограф може цю фіксацію поглибити на декілька рівнів. Філософ Теодор Адорно колись порушив важливе питання: чи можливе мистецтво після Аушвіца? Час розставив усе на свої місця. Мені здається, кожен має робити те, що може.

Майже будь-яка робота зараз буде з воєнним контекстом. Нещодавно я знімала молодь на благодійному концерті й один із портретів дівчини зробила біля вікна, заліпленого плівкою. Лише за кілька хвилин я зрозуміла, що вікно було вибито під час ракетного удару по Києву. Ми дуже змінилися, війна настільки просочилася в наше життя на всіх рівнях, що ми й самі вже стали її шрамами.

Богдан, місто Буча.

Під час обстрілів він разом із родиною переховувався в підвалі свого будинку. Їх там засипало, і деякий час вони не могли вибратися назовні. Коли ж нарешті зробили це, побачили, що від їхнього будинку лишився лише фундамент та декілька стін.
Дмитро, селище Бородянка.

Цей хлопець проводив християнський захід для дітей на центральній площі в Бородянці. Він попросив зробити йому світлину, але я, на жаль, загубила його номер телефону. Можливо, він знайде себе тут.
Галина, село Ягідне, Чернігівська область.

Пережила окупацію в підвалі школи.
Михайло, село Ягідне, Чернігівська область.

Прямо навпроти його будинку була база росіян із технікою. Розповідав, як люди в підвалі прив’язували себе до стін, аби трохи поспати. Одразу після звільнення села почав працювати на городі, каже, що зима близько. Але, як і кожен житель Чернігівщини, найбільше боїться, що росіяни знову спробують окупувати їхнє село. На прощання я сказала йому: «Поживемо ще трохи, все буде добре», Михайло відповів: «Нема сумнівів! Я хочу жити!»
Надія, село Лукашівка, Чернігівська область.

Готує найсмачніші вареники для волонтерів. Під час російської окупації в її підвалі переховувалися 17 людей. Її старшого онука росіяни вели на розстріл, але їй вдалося його врятувати. Після цього росіяни заборонили чоловікам виходити з підвалу. Вони розмістили БМП на подвір’ї будинку Надії та зайняли другий підвал. Її тітка жила з нею, але вона не мала сил, аби спуститися в укриття, тому лишилася в будинку. Під час обстрілів Надія сиділа з нею та молилася.
Артем і Фадей, село Лукашівка, Чернігівська область.

Артем — онук Надії. Хлопці пережили російську окупацію. Зараз вони влаштували свій блокпост на місці, де був окоп російських військових. Хлопці збирають уламки снарядів, зброї та патронів, свої знахідки тримають на імпровізованому блокпосту.
Богдан, село Мощун.

Він допомагає батькам із прибиранням та відбудовою території після російського вторгнення.
Дмитро, село Мощун.

Його разом із дружиною евакуювали з села. Але його брат відмовився покидати свій дім, і в середині березня він помер у підвалі власного будинку. Дім Дмитра також повністю зруйновано, зараз він живе в невеликій будівлі без вікон на території церкви у своєму рідному Мощуні.
Жінка вийшла на балкон, щоб витрусити пил із килимка. Вона живе в частково зруйнованому багатоповерховому будинку в місті Бородянка. У її квартирі немає вікон та відсутнє водопостачання.
Марія Макарівна, село Лукашівка, Чернігівська область.

Їй 96 років, вона найстарша жителька села, яка переживає вже другу окупацію у своєму житті. Згадувала часи Другої світової війни, коли Лукашівка була окупована німцями. За її словами, тоді жодна хата в селі не була розбомблена. За місяць окупації росіяни лише раз принесли їй одну хлібину, але вона відмовилася її їсти. Марія Макарівна каже, що третю окупацію вона вже може не пережити.
Жінка біля свого частково зруйнованого будинку. Її підвал зайняли росіяни, тому під час окупації вона жила в підвалі сусідки. Каже, що росіяни «звільнили» її від щасливої пенсії та дому.
Олександра, село Лукашівка, Чернігівська область.

Жінка стоїть на порозі свого зруйнованого будинку. Під час окупації росіяни зайняли її підвал та тримали Олександру там же, поруч із ними, всередині. Випускали на вулицю лише декілька разів на день. Їли її худобу та консервацію. Дім, сарай та все майно Олександри зруйновано. Згадувала, що коли виходила в туалет, виглядала ЗСУ в полі та дуже раділа, коли побачила позицію наших військових недалеко від села. Зараз вона живе в сусідки Тамари.
Світлана Іванівна, село Лукашівка, Чернігівська область.

Жінка стоїть біля свого підвалу. Під час окупації у ньому в односельчанки Світлани народилося дитя.
Тамара Борисівна, село Ягідне, Чернігівська область.

Знаходилася у своєму будинку під час вибуху. Завдяки тому що на ній було декілька курток, її тіло майже не обгоріло, тільки кисті рук. Будинок згорів ущент, зараз вона живе з собакою Лайком у невеликому сараї.
Петро, село Ягідне, Чернігівська область.

Будинок Петра розташований навпроти школи, в підвалі якої тримали в заручниках мешканців села. Згадував, як у перші дні окупації до нього в будинок зайшов російський солдат та почав пхати дрова в духовку, щоб розвести в ній багаття: він не знав, як користуватися газовою плитою. Пізніше Петра теж відвели в підвал. Жодна будівля на його території не вціліла.
Володимир Петрович, місто Ірпінь.

Повномасштабне вторгнення зустрів в Ірпені. На початку березня до нього прийшли українські військові та сказали, що йому з родиною негайно треба покинути дім. Вони ж і допомогли з евакуацією. Завдяки цьому вся його родина вижила. Повернувшись, вони знайшли свій будинок ущент зруйнованим.
Світлана Іванівна, село Горенка.

Позаду неї будинок, в якому вона жила. Її квартира розташована на п’ятому поверсі.
Олена, село Слобода, Чернігівська область.

На візку вона везе нові вікна, які доставили волонтери. Олена дуже зраділа, що зможе до початку холодів замінити розбиті вікна в будинку, де вона зараз живе. Її дім частково зруйновано.
Наталя, село Слобода, Чернігівська область.

Вона родом із Білорусі, але багато років тому придбала будинок у Слободі та залишилася в Україні. Пережила російську окупацію.
Валентина, село Ягідне, Чернігівська область.

Розповідає волонтерам, які допомагали їй із будівництвом та прибиранням, про жахи війни та російську окупацію, що пережила. Її разом з усіма мешканцями села тримали в маленькому шкільному підвалі протягом місяця. Вона згадує, як там не вистачало повітря, буквально не було чим дихати.
Чоловік із цуценям, село Горенка.

Позаду них зруйнована п’ятиповерхівка. Цуценя назвали Надією.

Нове та Найкраще

8 597

1 107

904
1 364

Більше матеріалів