Алло, пральня: Зникаючі таксофони
Перший таксофон був продемонстрований на Всесвітній виставці в Парижі у 1890 році. В Україні такі апарати з’явилися вже у ХХ столітті й поступово почали завойовувати популярність. Коли стаціонарні телефони ще були рідкістю, таксофони допомагали підтримувати зв’язок — поки мобільний зв’язок не зробив їх непотрібними.
З 1 лютого 2020 року Укртелеком припинив обслуговування всіх 4,8 тисячі таксофонів, які залишилися. Компанія пояснила, що обладнання, необхідне для цього, застаріло і його не виготовляють на території України.
Дар’я Балова почала знімати проєкт про зникаючі таксофони та їхніх користувачів задовго до цієї новини. У свій проєкт і фотокнигу вона включила знімки самих таксофонів і спорожнілих стін, а також вигадану детективну історію про те, куди поділися люди, які користувалися телефонами.
Художниця та артдиректорка з Донбасу, живе у Києві. Навчалася у фотошколі Віктора Марущенка. Виставлялася в Україні.
— Перші знімки з дірками, що залишилися від знятих телефонів-автоматів, з’явилися випадково. Я вже три роки веду блог Kyivnumbers, де збираю адресні таблички Києва, завдяки цьому проєкту у мене виробилася звичка «сканувати» всі стіни на своєму шляху. Так я помітила форму яйця, що залишається на стіні, як тавро.
У цьому овалі видно, якою була стіна до ремонтів: трапляється то стара цегла, то фрагменти графіті, то якийсь божевільний колір, у якому важко уявити всю будівлю. Це як діра в минуле, нехай нещодавнє — лише на один шар раніше. Я навіть зробила такий прийом для обкладинки: в овальному висіченні буде видно фрагмент стіни, причому в кожного екземпляра свій.
Коли я знімала, таксофони ще стояли і були безкоштовними для дзвінків по місту — але я жодного разу не зустрічала людей, які користуються ними. Ті, хто бачив мою добірку, казали: ну так, люди, які з них дзвонили, майже зникли. Так з’явилася ідея створити історію, де люди буквально зникають разом із телефонами. У цьому псевдорозслідуванні я хотіла показати ставлення до виду зв’язку, який іде.
Коли я знімала, таксофони ще стояли і були безкоштовними для дзвінків по місту — але я жодного разу не зустрічала людей, які користуються ними.
Я вже майже зібрала книжку, як раптом у листопаді 2019-го з’явилася новина від Укртелекому: всі таксофони скоро відключать та демонтують. Зрозуміло, що рано чи пізно це мало статися, але було сумно втрачати частину міського життя, причому назавжди. Я зрозуміла, що потрібно обов’язково зняти й цілі телефони. Виявилося, що їх досить активно використовують, але як укриття чи майданчик для оголошень. Я знайшла в будках багато кумедних написів, класних стикерів, пляшечок з-під настоянки глоду, кавових стаканчиків.
Як і обіцяли, рівно 1 лютого 2020 року таксофони перестали дзвонити; екрани все ще спалахували, але тільки зі зворушливим написом «До побачення». У ті дні з ними відбувалося щось дивне: можна було зняти трубку і почути там звуки модему, а одного разу дуже «убитий» телефон задзвонив, коли я проходила повз, — було схоже на сцену з «Матриці». У перший місяць карантину, поки всі сиділи вдома і нічого не помічали, деякі вулиці повністю очистили від таксофонів. Є райони, де вони поки що на місці.
Рівно 1 лютого 2020 року таксофони перестали дзвонити; екрани все ще спалахували, але тільки зі зворушливим написом «До побачення».
Ці події допомогли мені логічно оформити проєкт. Я обов’язково надрукую книгу у найближчому майбутньому, але лімітованим тиражем.
Загалом я почала сприймати таксофони дуже близько до серця. У мене немає якоїсь особливої особистої історії, пов’язаної з ними, але я застала часи, коли без них не можна було прожити. У нас не було не те що мобільного — навіть домашнього телефону, і все важливе передавали з таксофона або з переговорного пункту поштою. Можна лише уявити, скільки особистої інформації чули ці слухавки.