Зона постільного режиму: Фотографії з інфекційної лікарні

На сторінці з відгуками про Боткінську лікарню у 265 повідомленнях слово «ремонт» згадується 47 разів — частіше, ніж «діагноз» (35 разів), і майже так само часто, як «аналіз» (54 рази). Більшість згадок не дуже втішні. Як нерідко буває в державних медустановах на пострадянському просторі, деякі відділення справді виглядають сумно — навіть попри спробу оживити інтер’єр фотошпалерами.

Минулого року фотограф Саша Чайка опинився в одному з таких відділень.

— Кілька днів поспіль у мене був біль у животі, піднялася температура і почався кашель. Мама викликала швидку, і мене відвезли до Боткінської лікарні. Який діагноз поставили, вже не пам’ятаю, — щось із ШКТ та носоглоткою.

Я одразу взяв у лікарню камеру — вона допомагала мені впоратися з обстановкою навколо. Крім того, я чув про те, в якому стані знаходиться моє майбутнє відділення, і про те, що там «маргінальні» персонал та пацієнти.

Заздалегідь мені важко було уявити, як усе виглядає всередині. Лікарня величезна: кілька корпусів, у кожному кілька поверхів. Вона побудована давно, і частина корпусів відремонтована, але більшість будівель стоять зі старим ремонтом, навіть напівзруйновані. Я побачив запліснявілі стіни й тарганів; багато медичних приладів ще радянські, ліжка — залізні, матраци — тонкі.

Я провів там майже тиждень. У моїй палаті було близько десяти ліжок — утім, вони ніколи не були зайняті всі одночасно. Спочатку я соромився спілкуватися з іншими пацієнтами, здебільшого розмовляв із сусідами по палаті та ще одним хлопцем, з яким у нас виявилися спільні знайомі.

Я побачив запліснявілі стіни й тарганів; багато приладів ще радянські, ліжка — залізні, матраци — тонкі.

У лікарні можна було практично все, ні за ким уважно не стежили. Люди курили в туалетах, досить вільно пересувалися територією, при тому що в деяких приміщеннях були хворі, від яких легко можна було заразитися чим завгодно. Можна було виходити вночі — у моїй серії є кілька нічних знімків.

Я намагався фотографувати акуратно, побоюючись конфліктів із людьми, які потрапляють у кадр. Пацієнтам казав, що це для мого проєкту про лікарню; багато хто одразу погоджувався, все одно робити нічого. Персонал я навіть не намагався знімати. Співробітники кілька разів цікавилися, навіщо я фотографую, чи не хочу виставити лікарню в поганому світлі.

Не збожеволіти допомагала моя мета — зняти проєкт. До того ж мене відвідували друзі. Плюс я ставився до цього часу як до канікул — читав книги і займався своїми справами. Мені було цікаво спостерігати за тим, що відбувається: не так часто потрапляєш у світ, де зібрано стільки людей із різним світоглядом. Зі мною в палаті жили кадет, різнороб, який здійснював намаз, якийсь аферист — і це тільки ті, кого я й досі пам’ятаю.

Мені було цікаво спостерігати за тим, що відбувається: не так часто потрапляєш у світ, де зібрано стільки людей із різним світоглядом.