Лиця зі шрамів: Портрети вулиць Ірпеня

— Із травня по серпень я їздив до Ірпеня фотографувати сліди вторгнення. У цьому місті живе мій брат, тож я часто бував там раніше. Уперше після 24 лютого поїхав туди, аби особисто побачити і зафіксувати, як цей знайомий простір змінили бойові дії. Серія «Лиця» — один із проєктів, які я створив у результаті таких поїздок.

Я не репортер, тому у мене не було мети робити ексклюзивні кадри. Вирішив почекати, поки життя у місті відносно нормалізується. Я розумів, що більшість наслідків вторгнення вже неодноразово зафіксовані, і не збирався повторювати світлини, які уже бачив. Втім, відчував: документація непомітних на перший погляд деталей також важлива, як і їхнє художнє осмислення.

В Ірпені багато садиб із металевим парканом, і деякі з огорож виглядали як решето. У переважній більшості біля таких пошматованих осколками парканів я помічав характерні сліди розриву касетних бомб. Мереживо дір на одному з них нагадало мені нажахане обличчя.

Це явище називається парейдолією. У трьох крапках можна побачити очі й рот — ми сприймаємо такі поєднання форм як обличчя та інтерпретуємо як вираз певної емоції: радості, гніву, болю. Ця здатність людського мозку еволюційно зумовлена тим, що ми — соціальні тварини, тож мусимо миттєво розпізнавати емоції інших.

Я працюю із темою парейдолії уже кілька років. Тут, серед руйнувань у Ірпені, подібний підхід здався мені доречним. Так я можу показати портрети війни, не входячи в особистий простір людей, які від неї постраждали.

У трьох крапках можна побачити очі й рот — ми сприймаємо такі поєднання форм як обличчя та інтерпретуємо як вираз певної емоції: радості, гніву, болю.

Найбільше під час першої поїздки до Ірпеня мене вразив «цвинтар автомобілів». На фоні блакитного неба здіймалася гора із майже сотні обгорілих, брунатних машин. Це жахливо та водночас — на візуальному рівні — приголомшливо.

Запахи в цьому місці посилювали дисонанс. До ароматів свіжого листя й абрикосового цвіту, які засвідчували вогку та розпашілу весну, додався млосний запах тіл, спалених у тих автомобілях. Весна, що сяяла, тепліла, квітла, змішалася з гаривом, прілістю і розкладанням. Така еклектика на рівні відчуттів бентежила. Здавалося, ніби це мара, нереальність. Попри те що я бачив усе на власні очі, складно було повірити, що це правда, а не чиясь зла інсталяція.

«Цвинтар» був першим слідом війни, на який я натрапив у місті. Тоді відчув — з деякими темами, як-от травма чи смерть, працювати складно. До того ж мені бракує комунікативних навичок, аби взаємодіяти з людьми та пояснювати ці теми через їхні історії. Тож я вирішив просто гуляти вулицями й вишукувати непоказні деталі, щоб їх рефлексувати.

Інтерпретації здебільшого приходили згодом, коли я вдома передивлявся відзняті кадри. Часом я жахався тому, наскільки ці образи подібні до виразів людського обличчя. Однак, метафоризуючи матеріальне, я зміг примиритися з несправедливою, але, на жаль, єдино можливою реальністю і сяк-так віднайти баланс.

Я їздив досліджувати Ірпінь майже щотижня. Частота та системність дозволили відсторонитися від роздумів про трагедії, які стояли за моїми фото. З одного боку, це ніби бездушно, а з іншого — у роботі така дистанція дуже помічна. Вона дає можливість економити емоційний ресурс та концентруватися на процесі. Завдяки емоційній відстані вдалося говорити про війну непрямо, метафорично.

Завдяки емоційній відстані вдалося говорити про війну непрямо, метафорично.

Ця серія проста за ідеєю та виконанням. За формою — класична типологізація. Образи базові, елементарні, навіть дещо наївні. Втім, саме за рахунок цього її дуже просто відчути. Мені б хотілося, аби для глядачів ці знімки були початком власних роздумів та рефлексії війни.