У мене немає дому

— «Мені нема куди повертатись», «у мене більше немає дому», «я не знаю, що з моїм будинком» — фрази, які я часто чую від внутрішньо переміщених осіб та вимушених переселенців. Вони живуть у підвалах, метро, тимчасових притулках, шукають нові квартири, переїжджають з місця на місце. І вони втомилися бути гостями в чужих домівках, але повертатися немає куди.

Подорожуючи країною і фотографуючи, як життя людей докорінно змінилося і продовжує змінюватися, я вирішила зробити серію також про війну, але іншою мовою — не документальною чи репортажною, а радше художньою. Я вважаю, що говорити про війну потрібно всіма можливими мовами. Коли за кордоном до війни звикають або взагалі вже не помічають її, я хочу якомога голосніше кричати про те, що війна в моїй країні є, війна ранить, війна вбиває.

Говорити про війну потрібно всіма можливими мовами.

Я почала робити світлини спалених російськими снарядами стін спочатку скоріше несвідомо. Просто фотографувала їх та далі знімала репортажі про людей. Пам’ятаю, як навесні 2022-го вперше зайшла у вщент зруйнований під’їзд на Північній Салтівці у Харкові, довго стояла в тому будинку, не розуміючи, де я і що я.

Я почала робити світлини спалених російськими снарядами стін несвідомо. Навесні 2022-го зайшла у вщент зруйнований під’їзд на Північній Салтівці у Харкові.

Потім, знімаючи в інших містах — в Одесі, на Дніпропетровщині, Київщині, — я вже усвідомлено заходила до зруйнованих будинків та фотографувала стіни. Зараз я продовжую їздити країною, документуючи усе довкола, і не забуваю зробити світлину ще однієї стіни. Так я нагадую про ті спустошені місця, кожне з яких має свою історію.