Подорож до центру себе: Історія нідерландки, яка шукала своє коріння у Дебальцевому

Фотографка Каріне Женя Верслуїс розповіла історію своєї родини, яка має українське коріння, з різних точок зору. Спочатку це історія її бабусі, яка працювала в німецькому трудовому таборі під час Другої світової. Потім — знайомство з трьома українськими родинами, що через війну були вимушені поїхати з Дебальцевого. І, врешті-решт, це подорож Україною разом з авторкою світлин. Її мета тут — дізнатись більше про своє коріння, а також знайти найкраще місце для того, щоб розвіяти прах своєї бабусі.

— Моя бабуся була не дуже балакучою, особливо коли йшлося про її минуле. Вона народилася на сході України, у Дебальцевому, у 1921 році. Під час Другої світової бабуся опинилася як остарбайтерка у Німеччині. Остарбайтерам було заборонено спілкуватися з німцями і вестарбайтерами — тими, кого примусово вивезли із Західної Європи і хто працював у кращих умовах. Але насправді такі контакти траплялися. Саме так бабуся зустріла чоловіка, який став моїм дідусем. Він ремонтував механізм у відділі, де вона працювала, та подарував їй частину свого пайка. Вони закохалися. Коли він повертався до Нідерландів, то взяв її з собою. Я небагато знала про життя бабусі в Україні. Але відчувала, що історія її переїзду до Нідерландів була не лише щасливою.

Бабуся опинилася у Німеччині як остарбайтерка. Мій майбутній дідусь подарував їй частину свого пайка. Вони закохалися. Він узяв її з собою до Нідерландів.

Роками вона мріяла, як полетить на батьківщину. У її вітальні завжди був увімкнений телевізор, ніби тиша була нестерпною. На стіні висіли конверти з листами від сестер із Дебальцевого, написи на яких я не могла розібрати. На шафі поряд із дерев’яною шкатулкою — їх бабуся вручну розписувала сама — стояв самовар. У дитинстві мене годували варениками, які я досі люблю, та борщем.

Я не знаю, чи вдалося моїй бабусі стати нідерландкою. Гадаю, лише частково. Їй було за двадцять, коли вона приїхала сюди. Вона говорила нідерландською, але з сильним слов’янським акцентом. Багато плавала, займалася малюванням та англійською мовою, проте багато часу проводила сама. Стримано жартувала і була дуже скромною. Ніколи не скаржилася і з усім справлялася сама. Зараз я бачу ці риси й у своїх українських друзів.

У 1970-х мій тато разом із бабусею полетів на її батьківщину. Фотографії з тієї подорожі виглядали так романтично, на них завжди було літо у бірюзових кольорах. Це підігрівало мою уяву. Я все думала: чи впізнаю щось зі старих сімейних світлин? Чи відчую себе своєю серед тих людей? Чи почуватимуся як удома?

З дитинства я знала, що хочу в Україну. Моє друге ім’я — Зенджа, або Женя, так мене назвали на честь бабусі. Але я не знала жодних родичів з України, не говорила українською і не мала уявлення, з чого почати.

Як фотографка я багато років розповідала історії мігрантів, для яких культура їхніх предків відігравала значну роль. Але я майже нічого не знала про власне походження. Чим більше я думала про це, тим більше відчувала, що таке незнання робить мене неповною.

У 2013 році в Гаазі я познайомилася з парою із Кам’янського — Анею та Максимом. Ми подружилися, і вони допомогли мені знайти контакти в Дебальцевому. Вони стали першою ниточкою, яка зв’язала мене з Україною.

У 2014 році бабуся померла. Через два дні після цього літак рейсу MH17 впав приблизно за двадцять п’ять кілометрів від Дебальцевого. Здається, у Нідерландах кожен знав когось, хто був так чи інакше пов’язаний із тією авіатрощею. Я оплакувала втрату бабусі, а Нідерланди — пасажирського літака. Я постійно читала новини з України, й мене нудило: чому я не поїхала раніше? Чого я так довго чекала?

У 2016 році я вперше прилетіла до України. Тут я познайомилася з біженцями із Дебальцевого, з якими відчула сильний зв’язок, та зняла їхнє життя. Ця поїздка була задумана для того, щоб пізнати Україну, але водночас стала подорожжю усередину себе. Раніше Україна і Дебальцеве були топонімами на карті. Але тепер, коли я бачу, наприклад, новини про війну, я справді відчуваю свій зв’язок із цією землею. Я завжди думала, що моє ім’я особливе, поки не приїхала до України. Ніколи в житті я не зустрічала стільки людей на ім’я Женя! Зараз я знаю принаймні чотирьох.

У цьому проєкті я пишу «Дебальцево» російською, тому що так казала моя бабуся. Але знаю, що українською мовою — «Дебальцеве». Для всіх інших міст у книзі я використовую українські назви. В інтерв’ю я також говорю правильно, «Дебальцеве», але пояснюю, що в пам’яті моєї бабусі це завжди було «Дебальцево».

Тоді, у 2016 році, з моїми новими друзями ми поїхали з Києва до Кам’янського Дніпропетровської області. Це у 280 кілометрах на захід від Дебальцевого. Я розповіла їм про своє бажання розвіяти прах бабусі. Хоча я хотіла зробити це в Дебальцевому, врешті-решт обрала річку Дніпро. Ми надули гумовий човен та випливли на її середину. Вітру не було, лише кілька хмар. Я назвала ім’я моєї бабусі, подякувала їй за все і побажала всього найкращого в загробному житті. Прах я висипала у Дніпро.