Кріпацтво: Коли почуваєшся не вдома

У англосаксонському праві існує «доктрина фортеці», за якою житловий будинок — недоторканна власність, яку можна захищати за всяку ціну. Цей принцип широко поширений у США: в більшості штатів лише вхід на чужу територію без дозволу дає її власнику право атакувати непроханих гостей.

Як бути, якщо зупинити вторгнення неможливо? Батьки Домініка Войцеховскі роз’їхалися кілька років тому, але частина речей його батька все ще зберігається в їхньому будинку, а сам він час від часу без дозволу приходить за ними. У проєкті «Фортеця» Домінік знаходить сліди перебування батька і думає, як вони впливають на життя його матері.

— Майже рік тому я знайшов статтю про те, як простір, де ми живемо, розкриває наш характер. Це привернуло мою увагу, і я вирішив вивчити це на прикладі моєї квартири та історії моєї матері.

Я подумав, що це цікава тема з урахуванням того, як пройшло розлучення моїх батьків: хоча тато не жив із нами вже кілька років, його речі все ще були у нашій квартирі. У проєкті я побачив можливість відвернути увагу мами від цієї досить стресової ситуації. Я вирішив перетворити погані спогади на жарт, посміятися з них.

Спочатку мама була зовсім не вражена моєю ідеєю — боялася, що це побачать друзі на роботі. Але потім вона стала почуватися все більш комфортно і погодилася, що її похмура історія перетворюється на сміх. Ця ситуація для неї все ще тяжка, але я бачив, як із кожною новою зйомкою мама ставала все більш упевненою в собі та спокійною.

Увесь процес зйомки був схожий на те, щоб помістити свої спогади і переживання у пральну машину й очистити їх. Гадаю, незалежно від того, наскільки це болісно, завжди корисно протистояти нашим страхам та проблемам.

Незалежно від того, наскільки це болісно, завжди корисно протистояти нашим страхам та проблемам.

Мені дуже не хотілося показувати свого батька чудовиськом — це життя, і в нашій історії є дві сторони. Але для мене було дуже важливо, щоб він знав про мій проєкт. У цьому весь сенс: я хотів розпочати розмову, обговорити, що добре, а що ні та як ми можемо знову побудувати нормальні стосунки. І зрештою це сталося — що, як на мене, можна назвати успіхом. У мене зараз адекватні стосунки з татом, ми набагато частіше спілкуємося.

На мій погляд, публічно показувати особистий болісний досвід має сенс, тільки коли цю ситуацію можна змінити. Давати світові знати про такі інтимні проблеми — все одно що розповідати про війну. Якщо фотокореспондент повернеться з Сирії та покаже зроблені ним знімки президенту, нічого не станеться; але якщо опублікує в журналі — суспільство побачить їх, почнеться обговорення, зображення впливатимуть на життя. Це радикальний приклад, але він демонструє мою думку.

Давати світові знати про такі інтимні проблеми — все одно що розповідати про війну.

Під час зйомки я намагався створити якесь повідомлення, що стосується наших спогадів. Але я не хочу говорити про конкретні події прямо, мені важливо, щоб глядач міг сам інтерпретувати побачене.

Мені важливо, щоб глядач міг сам інтерпретувати побачене.

Об’єкти, які я використав, були справжнім документальним матеріалом. Я намагався бути максимально чесним, бо важливо, щоб люди могли зрозуміти історію. Якби це було зібрано з чогось штучного, результат був би фальшивим.

Гадаю, під час пандемії багатьом доводиться стикатися з проблемою особистого простору, — раптово цей проєкт став актуальнішим, ніж можна було очікувати.