У чисте поле: Як волонтери допомагають розміновувати Україну

— Колись давно я починав зі світлин друзів і вуличних сцен — нічого особливого. У 2016-му знову зіткнувся з фотографією та зайнявся нею більш професійно. Уже через рік я знімав заворушення під час саміту G20 у рідному місті. Мій перший довгостроковий проєкт був про німецьку графіті-сцену. Але мені цього було замало: хотілося чогось масштабнішого.

Я почав цікавитися Україною у 2014 році. До цього вона була для мене лише розмитою картинкою з новин та спогадів моїх українських друзів у Німеччині. У 2022 році я побував в Україні двічі: у березні привозив пожертви до лікарні та фотографував ситуацію на українському кордоні, а у вересні в Києві знімав та інтерв’ював російських полонених. Тоді ж восени був поблизу російського кордону у Сумській області, де фотографував роботу саперів.

Навесні 2022 року Human Rights Watch повідомила про застосування російською армією особливо небезпечної міни ПОМ-3 «Медальйон»: вона має сейсмічний датчик і спрацьовує на вагу та амплітуду кроків людини. Раніше я вже цікавився використанням мін, тому захотів зануритися в цю тему ще глибше. Так я натрапив на сайт української команди зі знешкодження вибухонебезпечних предметів і написав їм. Окрім саперів туди входили й волонтери з інших країн.

Я провів три дні на одній місії з розмінування, а після цього ще день із членом групи в Київській області. Влітку група виконувала там велике завдання, розміновуючи аеропорт Антонов і нерозірвані боєприпаси.

Страшно не було, я все-таки їхав із професіоналами. Однак я був доволі напружений і спостерігав за поведінкою інших — чи нервували вони. Я хвилювався лише раз, коли ми були недалеко від російського кордону, тому мали остерігатися безпілотників та можливого артобстрілу. Коли я запитав військового, наскільки ми далеко від Росії, мені здалося, що він відповів «п’ятдесят». Потім він узяв ручку і написав у моєму блокноті цифру «15». Побачивши моє здивування, він розсміявся.

Інший солдат запитав, звідки я, і коли дізнався, що з Німеччини, то звернувся до мене німецькою, тож ми трохи поговорили. Виявилося, що він прожив у ФРН кілька років.

Але найбільше мене зворушив останній візит до Києва. Я розговорився із жінкою, що працювала у маленькому магазині. На моє запитання, звідки вона, жінка сказала «Херсон» і заплакала. Це було ще до звільнення міста, у вересні. Я не знав, що робити, і просто обійняв її. Тієї миті я подумав, що це не могло статися насправді, ніби я був у фільмі чи щось таке.

Коли я запитав військового, наскільки ми далеко від Росії, мені здалося, що він відповів «п’ятдесят». Потім він узяв ручку і написав у моєму блокноті цифру «15».

Лише після повномасштабного російського наступу мені нарешті вдалося трохи пізнати Україну. Я зрозумів, що вона зовсім не така, як її зазвичай уявляють на Заході. Що пострадянський простір неоднорідний, а набагато різноманітніший і колоритніший. Тут є чимало молодих людей, які думають так само, як і люди у Західній Європі. А ще я не уявляв, що Київ мене так надихне. Тому пообіцяв собі, що, коли закінчиться війна, я відправлю всіх своїх друзів в Україну: кому потрібна Барселона, Амстердам чи Берлін? Їдемо до Києва!

Я пообіцяв собі, що, коли закінчиться війна, я відправлю всіх своїх друзів в Україну.