Репортаж

У чисте поле: Як волонтери допомагають розміновувати Україну

За даними ДСНС, майже третина території України залишається потенційно небезпечною через ворожі міни. Німецький фотожурналіст Ян Шнайдерайт провів кілька днів із міжнародною командою саперів, які очищують країну від вибухонебезпечних предметів. Він поділився з Bird in Flight своїми враженнями від побаченого.
Ян Шнайдерайт

Фотожурналіст-фрилансер, живе у Гамбурзі.

— Колись давно я починав зі світлин друзів і вуличних сцен — нічого особливого. У 2016-му знову зіткнувся з фотографією та зайнявся нею більш професійно. Уже через рік я знімав заворушення під час саміту G20 у рідному місті. Мій перший довгостроковий проєкт був про німецьку графіті-сцену. Але мені цього було замало: хотілося чогось масштабнішого.

Я почав цікавитися Україною у 2014 році. До цього вона була для мене лише розмитою картинкою з новин та спогадів моїх українських друзів у Німеччині. У 2022 році я побував в Україні двічі: у березні привозив пожертви до лікарні та фотографував ситуацію на українському кордоні, а у вересні в Києві знімав та інтерв’ював російських полонених. Тоді ж восени був поблизу російського кордону у Сумській області, де фотографував роботу саперів.

Навесні 2022 року Human Rights Watch повідомила про застосування російською армією особливо небезпечної міни ПОМ-3 «Медальйон»: вона має сейсмічний датчик і спрацьовує на вагу та амплітуду кроків людини. Раніше я вже цікавився використанням мін, тому захотів зануритися в цю тему ще глибше. Так я натрапив на сайт української команди зі знешкодження вибухонебезпечних предметів і написав їм. Окрім саперів туди входили й волонтери з інших країн.

Я провів три дні на одній місії з розмінування, а після цього ще день із членом групи в Київській області. Влітку група виконувала там велике завдання, розміновуючи аеропорт Антонов і нерозірвані боєприпаси.

протипіхотна міна, використання якої заборонене Оттавською конвенцією 1997 року

Страшно не було, я все-таки їхав із професіоналами. Однак я був доволі напружений і спостерігав за поведінкою інших — чи нервували вони. Я хвилювався лише раз, коли ми були недалеко від російського кордону, тому мали остерігатися безпілотників та можливого артобстрілу. Коли я запитав військового, наскільки ми далеко від Росії, мені здалося, що він відповів «п’ятдесят». Потім він узяв ручку і написав у моєму блокноті цифру «15». Побачивши моє здивування, він розсміявся.

Інший солдат запитав, звідки я, і коли дізнався, що з Німеччини, то звернувся до мене німецькою, тож ми трохи поговорили. Виявилося, що він прожив у ФРН кілька років.

Але найбільше мене зворушив останній візит до Києва. Я розговорився із жінкою, що працювала у маленькому магазині. На моє запитання, звідки вона, жінка сказала «Херсон» і заплакала. Це було ще до звільнення міста, у вересні. Я не знав, що робити, і просто обійняв її. Тієї миті я подумав, що це не могло статися насправді, ніби я був у фільмі чи щось таке.

Коли я запитав військового, наскільки ми далеко від Росії, мені здалося, що він відповів «п’ятдесят». Потім він узяв ручку і написав у моєму блокноті цифру «15».

Лише після повномасштабного російського наступу мені нарешті вдалося трохи пізнати Україну. Я зрозумів, що вона зовсім не така, як її зазвичай уявляють на Заході. Що пострадянський простір неоднорідний, а набагато різноманітніший і колоритніший. Тут є чимало молодих людей, які думають так само, як і люди у Західній Європі. А ще я не уявляв, що Київ мене так надихне. Тому пообіцяв собі, що, коли закінчиться війна, я відправлю всіх своїх друзів в Україну: кому потрібна Барселона, Амстердам чи Берлін? Їдемо до Києва!

Я пообіцяв собі, що, коли закінчиться війна, я відправлю всіх своїх друзів в Україну.

Нове та Найкраще

731

635

638
988

Більше матеріалів