Люди, які грають в ігри, Йоргоса Лантімоса

Йоргос Лантімос народився в Афінах у 1973 році, вивчав кіно і телебачення у школі Ставракоса. Перший короткий метр зняв у двадцять два, потім займався рекламою та кліпами, спільно з Лакісом Лазопулосом видав комерційно успішний повнометражний дебют «Мій найкращий друг».

Справжнє ж режисерське народження Йоргоса відбулося у 2009-му, коли «Ікло» перемогло в «Особливому погляді» Каннського фестивалю і отримало номінацію на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». З 2015-го Лантімос став своїм у англомовній кіноіндустрії. Його остання на сьогодні робота, американсько-британсько-ірландська «Фаворитка» — це глобальний прорив: семикратні касові збори по світу, Гран-прі журі на фестивалі у Венеції, 7 призів BAFTA, 10 номінацій на «Оскар» і, нарешті, «Золотий глобус» та «Оскар» Олівії Колман як найкращій акторці.

На початку кар’єри Лантімоса зараховували до засновників грецької «дивної хвилі», або «грецького сюрреалізму», почасти породженого економічною кризою 2008-го. Ознаки стилю — абсурдистський дух, відчужена акторська гра, естетика кризи і тривоги. Відповідно, наскрізні теми — розпад традиційних устоїв, безлад, алогічність. З цього і слід почати.

Родина

Представники грецької «дивної хвилі» чи не найбільш затято прагнуть порушити традиційний родинний устрій — основу основ грецького суспільства. Лантімос у «Іклі» дає волю своїй ненависті: свавільний батько, аби вберегти нащадків від злочинного світу, зачиняє їх у маєтку. Разом з їхньою матір’ю він цілодобово бреше їм, видаючи повністю спотворену картину світу, й застосовує насильство. Це спонукає дітей грати у збочені ігри і шукати небезпечні шляхи звільнення. При цьому за межами маєтку батько живе цілком нормальним життям і навіть керує заводом.

У «Альпах» (2011) родини, де помер один із членів, отримують спеціальні терапевтичні послуги. У «Лобстері» (2015) стале партнерство є обов’язком кожного дорослого громадянина чи громадянки — невиконання повинності суворо карається. На родину хірурга Стівена Мерфі (Колін Фаррелл) у «Вбивстві священного оленя» (2015) лягає прокляття через смерть пацієнта, і зняти фатальне тавро можна лише принісши в жертву когось із сім’ї. У «Фаворитці» королева Анна (Олівія Колман) народжує 17 недоношених дітей, жоден з яких не виживає.

Родина у Лантімоса — поле бою, розплідник тиранії, місце втрати. Ні про яку любов не йдеться. А втім, любов — категорія, котра в цілому на кінематограф Лантімоса не поширюється. Є речі важливіші.

Родина у Лантімоса — поле бою, розплідник тиранії, місце втрати.

Ганеке

Дивним чином на ґрунті деконструкції сімейного кола Лантімос, принаймні в ранніх фільмах, зближується з режисером Міхаелем Ганеке. Їх ріднить, зокрема, робота з простором і кольорами. Вітальня може бути зафільмованою так, що виглядатиме як катівня, учасники сімейного обіду сидітимуть довкола столу в білому і не відкидатимуть тіней («Ікло»), або ж тіней буде забагато («Вбивство священного оленя», «Фаворитка»). Загалом Лантімосу властива холоднувата палітра та майже геометричний розподіл барв. У його фільмах незатишно і в квартирах, і в палацах, і в спортзалах, і в кафе.

У розв’язці «Священного оленя» Стівен вдягає дружині й дітям наволочки на голову, розсаджує по колу в тій-таки вітальні, натягує спортивну шапку собі на очі та починає кружляти з зарядженою рушницею. Ця сцена відсилає до «Забавних ігор» Ганеке, котрі спричинили скандал у Каннах у 1997 році. В одній зі сцен вбивці, що взяли родину в заручники, надягають малому хлопчику наволочку на голову; в іншій, посадивши навпроти батька й сина, читають лічилочку з рушницею в руках.

За схожості прийомів тут різні цілі. Ганеке використовує насильство як скальпель, аби раз за разом патрати скромну привабливість буржуазії. Лантімосу насильство потрібно, аби зайвий раз упевнитися, що все дуже погано і буде ще гірше: людство не виправиш.

Лантімосу насильство потрібно, аби зайвий раз упевнитися, що все дуже погано і буде ще гірше.

Перформанс

Абсурдизм є характерним режисерським прийомом, який тримається на акторській грі та діалогах. Персонажі Лантімоса переважно відсторонені та відчужені, вони не дозволяють собі ані зайвих рухів, ані емоційних вибухів. Голоси рівні, з мінімальним інтонуванням, наче читають доповідь. Сміються вкрай мало, плачуть ще менше. Діалоги розгортаються часто за логікою допиту чи протоколу:

— Ви давно разом?
— Близько п’яти місяців.
— Ти в неї закоханий?
— Вона дуже приваблива.

Опис людей і речей відбувається приблизно однаково, через перелік зовнішніх деталей та певних соціальних функцій. Тому, до слова, сексуальна взаємодія в Лантімоса максимально нееротична: це або цілковито механічний секс («Ікло»), або мастурбація між іншим («Вбивство священного оленя», «Фаворитка»). «Дивна хвиля» є тотальним «тут і зараз», безперервним і беземоційним перформансом, який не зупиняється. І це те, що об’єднує попередні фільми режисера й несхожу на них «Фаворитку», — перформанс, гра.

«Дивна хвиля» є безперервним і беземоційним перформансом, який не зупиняється.

Сцена

Лантімоса завжди цікавлять дві речі: межі свободи та гра як спосіб життя. «Ікло» й «Лобстер» — тоталітарні антиутопії, різниця тільки в масштабах. У «Альпах» навіть співчуття батькам померлої дівчини висловлено в ігрових термінах («Ваша дочка програла найголовніше змагання…»).

І всюди Лантімос уникає прямого погляду, не дає однозначної оцінки. Люди, граючи, отримують чи утримують владу або, так само вдаючи і перевтілюючись, намагаються вислизнути з-під її важкої руки.

Лантімоса завжди цікавлять дві речі: межі свободи та гра як спосіб життя.

Умови, що змушують грати, притаманні театру. І якщо в попередніх роботах Лантімоса цей театр мав радше інструментальний характер, у «Фаворитці» на екрані реальність сама по собі театралізована. Двір британської монархії початку XVIII століття. Чоловіки й жінки у височезних перуках, із загримованими обличчями. Качині перегони. Розстріл знову ж качок із рушниці задля забави. Жбурляння фруктів в оголених людей. Удари у спину — так, щоб особа нижчого стану гепнулася в багно. Жарти, що межують із садизмом. І постійні багатоходові інтриги.

До речі, найбільш відверта в цьому світі масок і декорацій, як не дивно, сама королева Анна. За її прихильність змагається контрастна пара — Абігейл Гілл (Емма Стоун) та її кузина Сара Черчілль, герцогиня Мальборо (Рейчел Вайс). Перша — наче трепетна наївність, а насправді хижачка. Друга — емансипатка, що влучно стріляє і має сталевий стрижень всередині, але не готова йти настільки далеко, як її сестра. Тож дві сильні жінки ведуть безжальний двобій за серце жінки слабкої. Об’єктом жадання буквально є тіло влади: хто володіє Анною — володіє світом.

Розмір клітки

Почавши з історії про патріархального диктатора, чия територія обмежується заміським будинком, Лантімос замикає коло гіркою казкою про королеву, через слабкість якої величезною імперією керують піддані. У проєкті «Бідолахи», над яким зараз працює режисер, мозок ще не народженої дитини пересаджують одразу в голову її матері. Влада розтікається поза рамки, роз’їдає приватність.

У фінальних титрах «Фаворитки» звучить балада Елтона Джона «Вільна голубка»: вона про птаху, яка рветься на волю «до тих мрій, що ти лишила так далеко». Усе, за що насправді змагаються героїні та герої Лантімоса, — це розмір клітки. І одна мрія — затриматися за цими зачарованими ґратами за будь-яку ціну.

На обкладинці: Кадр із фільму «Ікло», Everett Collection