До смерті смішно: Рецензія на «Королівство. Вихід» Ларса фон Трієра

Химерну сагу про Королівський шпиталь у центрі Копенгагена Трієр став знімати ще на початку 90-х, під впливом «Твін Пікса». Перші два сезони вийшли в 1994 та 1997 роках. Прем’єру третього переносили через смерть акторів — передовсім Ернста-Хуго Ярегорда, який зіграв шведського нейрохірурга Стіга Хельмера. І ось, за чверть століття, маємо очікувану прем’єру — в цьому Трієр теж повторив Лінча.

Звісно, в акторському складі сталися перетасовки. Допитливу фрау Друссе замінила ясновидюща Карен Свенссон (Боділь Йергенсен — зірка «Ідіотів»), а здорованя Бульдера Друссе — фактурний Болдер (Ніколас Бро). Александру Скарсгарду дісталася роль шведського адвоката, яку в перших сезонах виконував його батько Стеллан (за сюжетом новий адвокат — син попереднього). Стіг Хельмер — молодший (Мікаель Персбрандт) успадкував від батька харизму, зневагу до Данії та лютий шведський націоналізм.

Простір «Королівства» складається з двох рівнів: фізичного й інфернального. Перший, власне шпиталь — хай-тек-будівля з вертолітним майданчиком на даху; сюди ж можна додати прилеглу територію — газони, парковку, шосе і міст, що веде до Швеції. Десь окремо функціонує вічна інтермедія, в якій всезнаючі працівники з Даун-синдромом миють посуд і, виступаючи в амплуа античного хору, коментують події. Хор — базова складова трагедії, але попри те, що в останній серії розгортається правдива різанина, «Королівство» радше тяжіє до меніппової сатири. Цей жанр передбачає переміщення героїв у фантастичну обстановку: розмови з мерцями й духами, сходження на небеса або до пекла. Меніппея ставить під сумнів звичний світ із його цінностями. Для сюжету типові швидкі переходи від серйозних рефлексій до фантастики або гострої сатири, а характери масочні — скупердяй, хвалько, фанатик, спокусник тощо.

Трієр робить об’єктом сатири не медичну систему і данське суспільство, а людську природу. Тому світ «Королівства» не ієрархічний. Тут чортівня трапляється з будь-ким незалежно від його соціального статусу, а медичний антураж є умовністю. Інакше кажучи, «Королівство» — це лікарня, де нікого не лікують. Головний зміст — бюрократична плутанина та інтриги. Якщо справа доходить до операції, то ріжуть не те, що треба, і не тому. В одному з підвалів на радість Хельмеру-молодшому засідає ціле «Товариство анонімних шведів», в іншому знаходиться опіумний притон для старих медиків. На даху працює психолог — ловить духів у скляні банки на продаж. У ліфтах живе «ліфтовий гоблін» — колишня коханка Хельмера-старшого Рігмор Мортенсен (Гіта Ньорбю), у костюмі Санта-Клауса з ампутованою ногою. Але, незважаючи на активність персоналу, в цьому шпиталі нічого не працює нормально, тому коли «Анонімні шведи» починають саботувати роботу закладу, їм це не вдається, бо, як скаржиться одна з підпільниць, «тупити більше, ніж вони [працівники лікарні], я не в силах».

Трієр вплітає містику у фільм з перших кадрів і робить це елегантно. Карен дивиться на диску промову молодого Ларса із закінчення другого сезону, емоційно (від імені всіх критиків, треба думати) обурюючись: «Як це взагалі можна назвати фіналом?!» Скарги почуто, і невдоволену глядачку таксі відвозить до Королівського шпиталю, де режисера теж згадують злим словом. Попередні вісім серій називають «чортовим телешоу», а самого режисера — «ідіотом» та «недоумком».

Старе «Королівство» стає підсвідомістю нового, демонструючи глядачам ще один блискучий композиційний поворот роботи.

Потрапити туди можна відчинивши потрібні двері. За ними безліч усього: велетенське серце з артефактами у шлуночках, статуя якогось данського вікінга з мечем на колінах, велетенська голова Удо Кіра, що тоне у власних сльозах, ті самі вставки з прологу, на яких метафізичні пралі нескінченно відбілюють простирадла, труп фрау Друссе в старому ліфті й дівчина Мона (Лаура Крістенсен), скалічена старим Хельмером.

Карен у «Королівстві» є чужинкою, але вона єдина тут (окрім, звісно, персонажа Дефо) має місію. Вступивши у шпиталь заради цікавості, вона скоро усвідомлює, що її мета — врятувати «Королівство». Карен — типовий фольклорний персонаж, який вирушає у ризиковану подорож, аби знайти скарб (скляну кулю з мініатюрним «Королівством» усередині), звільнити бранців (численні пропащі душі, що блукають шпиталем) та врешті перемогти Вельзевула (Віллем Дефо). На уїдливу реальність меніппеї, таким чином, накладається традиційна казка, демонструючи глядачу ще один композиційний парадокс саги.

Та притаманного казці щасливого кінця очікувати не варто. У цієї гри більш витончена магія. Одна за одною зринають алюзії та паралелі. На Конгресі болю роздають рекламні буклети з гаслом «Біль — ваш друг» (мем із голлівудського бойовика «Солдатка Джейн»). Мона у потойбічному «Королівстві» викладає кубиками повідомлення, що перевертає світ Хельмера: виявляється, його батько був данцем. Тут дещо особисте — травматичне для самого Трієра відкриття, що його біологічним батьком був Фріц Міхаель Хартманн, нащадок роду музикантів. У фінальній бійні вже прямі цитати, як-от заморожений Понтопідан вилітає з холодильника в невагомість під фугу Баха — точнісінько як герої «Соляріса» Тарковського, — а на даху танцюють мерці разом зі смертю, переказуючи вітання «Сьомій печатці» Бергмана. Нам чим далі, тим більш настійливо нагадують: ви у фільмі Трієра.

Свою звичку насичувати оповідь багатошаровими відсилками режисер називає дигресіонізмом, але у «Королівстві» ми спостерігаємо за деконструкцією. Трієр використовує жанрові канони, змінюючи в них полюси. Так протагоніст «Європи» (1991) приєднується до партизанського опору в окупованій американцями Німеччині і стає віддзеркаленням фронтового кіно про Другу світову. У «Розтинаючи хвилі» (1996) шлях до святості пролягає через найбезсоромнішу розпусту. У «Догвілі» (2003) летить шкереберть голлівудський сюжет про згуртовану спільноту пересічних обивателів, які протистоять чужим злим силам і рятують невинну співгромадянку, — «маленькі люди» виявляються гіршими за мафію.

У «Королівстві» ми впевнені, що безгрішній провидиці Карен та її друзям вдасться перемогти Вельзевула, але борються вони зовсім не з ним. Режисеру не цікава різдвяна побрехенька, він не відпустить ані героїв, ані глядачів після фіналу. Сумний блазень, руйнівник світів, господар — таким Трієр являє себе у фіналі, настільки ж несподівано, наскільки й ефектно. Господар хоче розважити глядачів, але в першу чергу він прагне розважити себе. І коли всі стіни зруйновано, всіх чудовиськ випущено, всі лиходійства скоєно, ти розумієш, що з тебе гостро, глузливо та смішно жартували. Так смішно, що можна вмерти.

Фото на обкладинці: Zentropa Productions / Album