«Трикутник смутку» Естлунда — зі смутком, але без гострих кутів

Увага, в тексті є спойлери.

На нагородженні Європейської кіноакадемії в Рейк’явіку «Трикутник смутку» шведського режисера Рубена Естлунда став абсолютним лідером: статуетки за найкращий повнометражний ігровий фільм, найкращу режисуру і найкращий сценарій, а також найкращому актору (Златко Бурич). Тут без сюрпризів — стрічка вже здобула «Золоту пальмову гілку» в Каннах.

Головні герої — пара моделей, Карл та Яя, що вирушають у подорож яхтою. Коли судно тоне, вони опиняються на безлюдному острові в оточенні вцілілих пасажирів та персоналу. Відповідно, фільм складається з трьох частин: «Карл і Яя», «Корабель», «Острів».

Трикутник смутку — термін із модельного бізнесу, що означає зону між бровами, де утворюються зморшки. Карлу (Гарріс Дікінсон) на кастингу рекомендують розгладити свій трикутник заради фотогенічності. Герой Дікінсона високий, стрункий, привабливий. Може однаково переконливо зобразити як привітну посмішку для реклами масмаркету, так і складне холодне обличчя, що свідчитиме про недоступний цінник. Але у свої двадцять п’ять Карл уже почав перетворюватися на підстаркуватого динозавра, і навіть на показі мод йому не знаходиться місця в першому ряду.

Яя (Чарлбі Дін), навпаки, — юна суперманекенниця з суперуспіхом, у неї армія фанатів, вона на вершині індустрії, де жінки заробляють на кілька порядків більше за чоловіків. Але дуже скоро казка закінчиться, і далі шлях один: бути трофейною дружиною якогось багатія.

Загалом, перша частина — самодостатній етюд на тему деконструкції високої моди, починаючи з іронічного епізоду кастингу, де хлопці виконують одні й ті самі команди, та закінчуючи блискуче зрежисованою сценою колотнечі між Карлом і Яєю в ресторані й готелі. Мовляв, дивіться, як насправді виглядає ваша облита фотоспалахами і загальним захопленням фешн-індустрія. Ні кохання, ні жалості, ні навіть сексу, бо «говорити про гроші несексуально», як роздратовано кидає Яя. Щоправда, це єдина по-справжньому важлива розмова.

Звісно, геометрія фільму не обмежується лише фізіогномікою. Трикутник смутку — це ще й піраміда соціальної нерівності. Естлунд обожнює перевертати її в якомога менш компліментарний для умовних верхів спосіб. Так, у «Грі» (2011) група кольорових тінейджерів цілий день знущається з білих однолітків і наостанок грабує нещасних. У «Квадраті» (2017, перша каннська «гілка» Естлунда) благополучний швед, куратор музею сучасного мистецтва, заради власного комфорту псує життя арабському хлопчику та вчиняє інші негарні вчинки.

Трикутник смутку — це ще й піраміда соціальної нерівності. Естлунд обожнює перевертати її.

У «Трикутнику» Естлунд починає згори. Карл і Яя пливуть на велетенській яхті в компанії російського олігарха (у виконанні вищезгаданого вельми колоритного Бурича), британських торговців зброєю та інших цікавих осіб. Обслуговує пасажирів величезна команда, причому чим темніша шкіра робітників, тим нижче їхнє місце в корпоративній ієрархії. Керує цим ковчегом пригноблення капітан з ординарним іменем Томас Сміт — алкоголік-ліворадикал у виконанні цілком органічного Вуді Гаррельсона.

«Корабель», схоже, знятий лише заради одного — тривалої сцени хаосу, спричиненого штормом. Пасажири збираються на вишукану вечерю в компанії керманича, в якого почався запій, однак усі церемонії летять шкереберть через люту хитавицю й масовий напад морської хвороби. Блювота бризкає золотавими струменями, лайно ллється сходами, у динаміках гримить марксистська проповідь п’яного мов чіп капітана. Як наддорогу яхту довірили алкоголіку, чому майже всі пасажири затавровані або сумнівними капіталами, або зверхньою поведінкою, чи здатна ручна граната спричинити руйнацію корабля — питання риторичні. Естлунда не цікавить правдоподібність обставин, бо для нього вже сама структура західного процвітання є таким збоченням людської природи, такою образою божого задуму, що ніяка гіперболізація тут не надмірна.

На острові останні стануть першими. Там прибиральниця Ебігейл у вражаючому виконанні філіппінської акторки Доллі де Леон здійснює соціальний переворот. Вона єдина здатна врятувати всіх, бо вміє ловити рибу. Але, опинившись на вершині харчового ланцюжка, колишня пролетарка встановлює доволі тиранічний лад.

Тож лівий сантимент режисера має межі: хай би як він ненавидів капіталізм, але утопістом не є: рівність між людьми неможлива, хоча всі ми однакові. Біда тільки в тому, що сам по собі «Трикутник» — достоту капіталістичний витвір. Винятково красиво (оператор Фредерік Вензел так само працював у «Квадраті») знятий у прекрасних краєвидах та інтер’єрах, з драматургією, розкресленою під лінійку та дещицею мелодрами у фіналі, з акторами, котрі відпрацьовують передбачувані амплуа.

У результаті англомовний дебют Естлунда не містить і сліду тої небезпеки та пристрасті до провокації, котрі були у «Грі» чи «Квадраті». Щось віддалено схоже на спробу зламати глядацькі захисні мури відчувається, коли у кадр вступає Доллі де Леон з її майже тваринною енергією. Але вона в цьому фільмі так само чужа, як і її героїня серед білого панства. Вона — про інше, і ця інакшість, за великим рахунком, не висловлена до кінця.

Англомовний дебют Естлунда не містить і сліду тої небезпеки та пристрасті до провокації, котрі були у «Грі» чи «Квадраті».

Нам дали не безперебійну правду, а ще один екранний продукт. І потік призів є тому підтвердженням. Фаховій кіноспільноті дуже подобається ця красива стрічка, в якій можна посміятися з недолугих буржуа, а після титрів піти з залу із вдячністю за приємний вечір.

«Трикутник» втілює формально довершений, але рутинний мистецький досвід. Своє вічне джерело натхнення — відразу до власного соціального статусу — Естлунд проміняв на барвистий симулякр зі старанно обламаними гострими кутами. Кутів не стало — лишився тільки прихований авторський смуток, надто близький до безсилля.

Зображення: Album Online