Кіно

Ніжна казка про смерть: Як Гільєрмо Дель Торо переповідає «Піноккіо» на новий лад

Ляльковий фільм Гільєрмо Дель Торо і Марка Густафсона, заснований на романі Карло Коллоді «Пригоди Піноккіо», з’явиться на Netflix 9 грудня. Дмитро Десятерик розповідає, як у Дель Торо вийшла історія для дітей про війну, диктатуру та втрату.

Для Дель Торо це не перший досвід в анімації — раніше він працював режисером і продюсером як у серіалах, так і в повнометражних мультфільмах. Екранізувати твір Коллоді з ляльками в техніці стоп-моушен режисер замислив ще близько десяти років тому. Втілювати ідею допомагала студія ShadowMachine, а всього над проєктом працювало понад 40 аніматорів. Густафсон же був головним аніматором «Фантастичного містера Фокса» Веса Андерсона.

На початку вересня компанія Disney+ випустила свого «Піноккіо» в режисурі Роберта Земекіса з Джозефом Гордоном-Левіттом, Томом Генксом, Бенджаміном Еваном Ейнсвортом та Ангусом Райтом. Тим не менш роботи важко порівняти, хоча в обох випадках це сімейне кіно. Але у авторів принципово різний підхід до оповіді — «Піноккіо» Дель Торо взагалі можна назвати антидіснеївським видовищем. Звісно, так вийшло саме через постать режисера.

«Піноккіо» Дель Торо можна назвати антидіснеївським видовищем.

Одна з найвідоміших ранніх робіт Дель Торо — містична драма «Хребет диявола», присвячена часам Громадянської війни в Іспанії, — про стосунки дітей зі смертю та потойбіччям. Цей мотив він так само втілював у трилері «Хронос» і культовому «Лабіринті Фавна» з його настільки похмурою, наскільки й галюциногенною образністю. Тож тема близькості дітей і смерті цікавить Дель Торо всю його режисерську кар’єру.

Власне, фільм починається з втрати. Син столяра Джепетто (озвучує Девід Бредлі), десятирічний Карло, загинув від бомбардування під час Першої світової. Втомившись від самотності, згорьований різьбяр зрештою змайстрував дерев’яного хлопчика з сосни, що виросла на могилі Карло. Життя в іграшку вдихає лісова Берегиня, темно-лазурова сфінксоподібна істота з чотирма крилами, всіяними очима, — тобто ніяких тобі фей у білих суконьках. Історію розповідає Себастьян Джей Цвіркун (Юен Макгрегор). А більша частина сюжету розгортається у фашистській Італії часів Муссоліні.

Дель Торо підкреслює зовнішню нелюдськість Піноккіо (Грегорі Манн): це не милий підліток у потішній шапочці, а ожила лялька, котра спочатку навіть пересувається на чотирьох, мов персонаж із японського фільму жахів. Власне, унікальність цього Піноккіо — саме в його недосконалості, його сучках, шпичках, зазубнях і так-сяк забитих цвяхах. Рухам хлопчика притаманна саме пластика маріонетки, а безпосередність, з якою він розмовляє, співає, танцює та бешкетує, якраз суто дитяча.

Це не милий підліток у потішній шапочці, а ожила лялька, котра спочатку навіть пересувається на чотирьох, мов персонаж із японського фільму жахів.

Мешканці містечка, де живе Джепетто, бачать у його ляльці лише маленького монстра. Усе це відсилає до історії Франкенштейна, однак Піноккіо не повстає проти свого творця — він лише прагне його любові. Заради цього і пускається в небезпечні мандри: виступає в цирку зажерливого графа Вольпе (Крістоф Вальц), потім потрапляє до табору для фашистської молоді.

Це проста історія. Місцями занадто мелодраматична, приправлена мюзикловими куплетами Александра Деспла, але виконана з такою візуальною щедрістю й точністю, що можна навіть пробачити надмір сантиментів. У кожного персонажа свій характер, міміка, рухи, гама настроїв. Добре пропрацьований навіть одяг і те, як він облягає силует чи спадає складками.

Сестри-богині, обидві озвучені Тільдою Свінтон (ким же ще?), — окрема удача авторів. Берегиня, що дає життя, нагадує персонажів Хаяо Міядзакі. У той же час її сестра Смерть живе в інферно, наповненому чорним піском, і скидається на сфінкса з велетенськими рогами, в яких рухаються очі, — це вже відсилка до моторошного Фавна з «Лабіринту». А брамники Смерті, химерні зайці-картярі зі стесаними обличчями, дещо подібні до сюрреалістичних істот зі «Сну Аліси» Яна Шванкмаєра.

Для диктатури Муссоліні у Дель Торо не бракує сарказму. Сам дуче — низькорослий опецьок, якому Піноккіо показує образливий сатиричний номер (концертні сценки в балагані є справжньою візуальною насолодою). Але тиранія все ж забирає свої жертви — спочатку задурюючи молодим людям голову, а потім убиваючи їх на безглуздій війні.

Якщо раніше Дель Торо робив дорослі фільми про дітей, то нині він, що важливо, без тіні зверхності говорить дітям про дорослі речі — смерть, тиранію, війну, недосконалих батьків і недосконалих синів. Про те, наскільки дорогоцінним є час, відведений нам із близькими на землі. І з цього виходить найсвітліша та найніжніша історія з усіх, що він колись оповідав.


Зображення: Everett Collection

Нове та Найкраще

172

592

216
348

Більше матеріалів