Люби, інтригуй, вбивай: Як серіал «Дім Дракона» тримає рівень «Гри престолів»

Події «Дому Дракона» відбуваються за 200 років до «Гри престолів». В основі сценарію — книги Джорджа Мартіна «Сходження Дракона» й «Полум’я і кров», що описують правління Таргарієнів на континенті Вестерос. Тож головними героями саги є, власне, правляча династія: король Візеріс І Таргарієн (Педді Консідайн), його дочка Рейніра Таргарієн (Міллі Алкок) та його брат Деймон (Метт Сміт).

Варто нагадати, що НВО — це компанія сімейного кіно, але не в сенсі посиденьок перед екраном для всієї родини. Спеціалізація НВО — оповіді про роди, обтяжені прокляттям влади. І «Сопрано», і «Спадкоємці», і «Підпільна імперія», і «Гра престолів» являють собою історію кланів, що не тільки борються один з одним, а й так само воюють всередині себе. Бо претендентів на трон більш ніж досить.

Спеціалізація НВО — оповіді про роди, обтяжені прокляттям влади.

При цьому «Гра престолів» ще й оновила жанр екранного фентезі, запропонувавши, по-перше, небачений рівень насильства та еротизму, по-друге (і це головне) — поєднання добра та зла в одних і тих самих персонажах. Завдяки такій амбівалентності глядачам було набагато легше асоціювати себе з героями, ніж у подібних серіалах раніше. На це зробили ставку й у «Домі Дракона».

Починається він доволі камерно: дія розгортається переважно у столиці Вестероса, Королівській Гавані. Звісно, центральним предметом суперечок є спадкоємство. Візеріс понад усе хоче мати сина, щоб передати йому владу. Попередня дружина змогла народити тільки дочку Рейніру і померла при чергових пологах разом із дитиною. Аби убезпечити родову лінію, Візеріс оголошує спадкоємицею Рейніру, але незабаром одружується з Алісентою (Олівія Кук), котра народжує йому довгоочікуваних синів. Так закладається перша лінія конфлікту. Є й друга — Деймон вважає, що Залізний трон має належати йому. Ані він, ані аристократія Вестероса не розглядають Рейніру як реальну претендентку, бо жінка ніколи не посідала трон, отже, не має посісти його й зараз.

Звісно, центральним предметом суперечок є спадкоємство.

Звузивши на початку поле історії, постановники передусім розраховували на акторську гру. Головні персонажі — багатогранні характери, за якими цікаво спостерігати. Педді Консідайн робить величного короля Візеріса дещо м’якосердним та вразливим, ця людина неохоче застосовує владу як зброю, що може принести чимало лиха. Деймон наче й класичний поганець — свавільний, жорстокий, самозакоханий, розбещений, — але Метт Сміт (чи не найбільша акторська удача тут) показує свого героя здатним і на ніжні почуття, підкреслює харизму, дає нам зрозуміти, за що його можна любити. Нарешті, Рейніра: з одного боку, волелюбна, правдива, щира, з другого — в ній є ота несамовита «кров дракона», яка з легкістю здатна перетворити її на тирана.

Рейнірі й Деймону належить найкраща на сьогодні сцена серіалу — де вони, вдягнувшись простолюдинами, йдуть у народ і забрідають у бордель. До цього моменту оповідь розвивалася доволі розмірено, навіть передбачувано. Але кревні родичі Рейніри та Деймона, що пристрасно цілуються в епіцентрі розгнузданої оргії, додають «Дому» довгоочікуваних «престолівських» ноток справжньої небезпеки. Це сигнал, що не за горами ескалація фірмового кривавого безумства, в якому виживання не гарантоване навіть носіям корони.

Кревні родичі, що пристрасно цілуються в епіцентрі розгнузданої оргії, додають «Дому» довгоочікуваних «престолівських» ноток.

Звісно, у серіалі присутній увесь необхідний антураж: дракони, бої на мечах, лицарські турніри, пишні бенкети, випущені мізки, секс і невмотивована жорстокість. Але, головне, тут є той самий старий добрий конфлікт між почуттям і обов’язком, між сім’єю у людському сенсі й сім’єю як інструментом отримання влади. Бо, зрештою, цікаві не дракони, не чаклунство, не білі ходоки. Цікаві люди. І те, як вони люблять та вбивають одне одного. І з першим, і з другим у «Домі Дракона», схоже, повний порядок.

Зображення:HBO / Good Banana / Album