Найкращі серед найгірших: Як фільми Ґаса Ван Сента заперечують американську мрію

Ван Сент відомий у першу чергу своїми комерційними хітами, як «Розумник Вілл Гантінґ» («Оскари» за найкращий оригінальний сценарій і за акторську гру у Робіна Вільямса), картиною «Знайти Форрестера» з Шоном Коннері та політичною драмою «Гарві Мілк» («Оскари» за найкращий сценарій і найкращу чоловічу роль у Шона Пенна). Але міжнародне визнання в авторському кіно прийшло до режисера з малобюджетними роботами. Це «Аптечний ковбой» (1989), «Мій особистий штат Айдахо» (1991) і так звана трилогія ізоляції — «Джеррі» (2002), «Слон» («Золота пальмова гілка» в Каннах у 2003-му) і «Останні дні» (2005).

Ґас відкритий гей, що завжди давало йому відчуття інакшості, яке режисер проєктував на своїх героїв. Наприклад, Вілл Гантінґ у виконанні Метта Деймона має геніальні здібності до математики, проте працює прибиральником і живе бідно. Через травми дитинства Вілл захищається від світу агресивним сарказмом, а допомогу старших не сприймає. Чорношкірий підліток Джамал Воллес (Роб Браун) зі «Знайти Форрестера» обдарований у баскетболі та літературі, приховує від оточуючих хороші результати іспитів — бо не хоче виділятися у своїй компанії. Але для кожного з юних талантів знаходиться вчитель, який вказує йому шлях. Гарві Мілк теж починає з низів та зрештою стає першим політиком у США, що публічно заявив про свою гомосексуальність і зумів перемогти на виборах.

Усі три історії є стандартними голлівудськими казками, що мають однакову мораль: працюй, май добрих друзів, і ти переможеш. А якщо особливо пощастить, то зустрінеш мудрого наставника, котрий бачитиме в тобі більш успішну версію себе. Візуальна частина цих фільмів, від операторської роботи до монтажу, підпорядкована одній меті — розвиткові лінійного біографічного сюжету. Максимум уваги приділено акторам та діалогам. Це хороше ремісниче кіно, з яким Голлівуд зазвичай звертається до масового глядача. Ключове слово — зазвичай.

Історії є стандартними голлівудськими казками, що мають однакову мораль: працюй, май добрих друзів, і ти переможеш.

Протагоністи артхаусних проєктів Ван Сента так само відрізняються певним рівнем соціопатії. Боб (Метт Діллон) з «Аптечного ковбоя» наркозалежний. Майк Вотерс (Рівер Фенікс) у «Моєму приватному штаті Айдахо» страждає на нарколепсію — напади раптової сонливості, якими він реагує на стрес. У «Слоні» двоє підлітків, Ерік і Алекс, озброюються до зубів та йдуть розстрілювати власну школу. «Останні дні» є хронікою двох діб з життя схожої на Курта Кобейна рок-зірки (Майкл Пітт) із промовистим іменем Блейк, котра вже прийняла рішення піти з цього світу.

Є у Ван Сента й одна гей-драма — чорно-біла «Дурна ніч» про безнадійну закоханість власника дешевої алкогольної крамниці в мігранта з Мексики. У тому, як показано нічне місто, відчувається вплив нуару, характери мексиканських юнаків змальовані з оглядкою на раннього Бунюеля, а у драматургії використано принцип фатальної випадковості, характерної для італійського неореалізму. Та важливіше те, що в «Дурній ночі» режисер застосував прийоми, які пізніше стали для нього базовими. Персонажі часто прямують кудись без особливої мети, камера рухається за ними: ця блукаюча оптика підкреслює ізольованість і самотність. Погляд героя може бути зверненим ні на що конкретне або всередину себе. Далі довколишні шуми, звична какофонія міста, раптово підсилюються та затоплюють кадр, повністю змінюючи настрій епізоду.

Усю «трилогію ізоляції» зняв оператор Гарріс Савідіс, а його манері притаманний плавний, безперервний рух камери, ширяння на висоті людського зросту. Таке мандрівне кінооко ще більше підкреслює неприкаяність героїв. Працює на це і звукова атмосфера фільмів — сплетіння електронних шумів, биття дзвонів, уривків церковних хоралів, віяння вітру, грому, співів птахів. У «Слоні» прохід убивць та їхніх майбутніх жертв коридорами школи супроводжується сюрреалістичним саундтреком, створеним кінокомпозиторкою Гільдеґард Вестеркамп. Буденна сцена зі школярами за допомогою звуку та неспокійної камери Савідіса наповнюється наростаючою тривогою, відчуттям наближення катастрофи.

«Слон» як квінтесенція творчості Ван Сента потребує окремого розгляду. Режисер розповідає про масове кровопролиття, максимально уникаючи будь-якої видовищності та драматизації. Більшість виконавців — непрофесіонали, справжні старшокласники з Портленда. Зв’язний лінійний сюжет аж до останніх 20-25 хвилин відсутній: це звичайний день у звичайному навчальному закладі. Деякі події показані двічі або тричі, щоразу з погляду іншого свідка або учасника. Окремі моменти уповільнені, інколи звучить меланхолійна соната Бетховена.

Режисер розповідає про масове кровопролиття, максимально уникаючи будь-якої видовищності та драматизації.

Коли починається бійня, Ван Сент тримає той же розмірено-відсторонений ритм, майже не показує вбивства, навіть уникає розв’язки — останній злочин замінює кадром неба. Немає й відповіді на головне питання: чому ці двоє хлопців, абсолютно таких самих, як і ті, кого вони вбивають, скоїли це? Ван Сент підкидає багато ненадійних підказок. Ерік і Алекс пішли вбивати, бо вони жертви булінгу? Нацисти? Може, причиною є репресована гомосексуальність? Доступність зброї? Фрустрований мистецький талант Алекса? Байдужі батьки? Захоплення Шекспіром (деякі шкільні стрільці у США були його шанувальниками, Алекс цитує рядок із «Макбета»)? Жорстокі відеоігри? Завелика кількість відповідей означає відсутність відповіді як такої, що тривожить і турбує, — тому «Слон» на додачу до «Золотої пальмової гілки» отримав так багато негативних відгуків.

Ван Сент надихався серед іншого притчею про сліпців і слона. Суть у тому, що кожен із незрячих торкається різних частин тіла слона й перебуває у певності, що це або ліана (хобот), або дерево (нога), або брила (бік). Звісно, жодний з варіантів не є вірним, і в ідеальному суспільстві повний опис реального «слона» має скластися, коли «сліпці» знайдуть спільну мову і почнуть доповнювати спостереження один одного. Але за розмовами про причини вбивства губиться ще одне питання: чому Алекс та Ерік обирають померти самі? І сліпа сенсова пляма стає ще більш дискомфортною.

Персонажі Ван Сента часто звертаються до вищих сил. Продавець у «Дурній ночі» розмірковує про карму й відплату у наступних життях. Герої «Аптечного ковбоя» весь час говорять про Бога, Боб вірить у лихі прикмети і тримає наркотики прямо на Біблії. Алекс у «Останніх днях» кричить угору: «Гей, дайте відповідь, будь ласка!» Краєвиди у видіннях Макса в «Моєму приватному штаті Айдахо» зрештою виявляються не спогадами про дитинство, а візіями раю, який він намагається знайти у своїх нескінченних мандрах. Але небо — в яке так часто і уважно вдивляються вансентівські характери — мовчить. Інакше й не могло бути. Бо насправді Бог тут ні до чого.

Небо — в яке так часто і уважно вдивляються вансентівські характери — мовчить. Бо насправді Бог тут ні до чого.

Байдуже, що роблять герої — колються, вбивають, мандрують, — вони ті, кого називають «сторонніми». Ці персонажі в конфлікті з суспільством, бо вільний вибір для них є ультимативною цінністю, навіть якщо це вибір власної смерті. Саме тому Ван Сент винагороджує їх особливою, поетичною оптикою, занурює в химерні звукові океани. Вони останні, які ніколи не стануть першими, — але й не коритимуться нікому. Що, власне, може бути протилежністю міфу про успіх? Лише історія про людину, котра кидає виклик усім. Американській мрії Ван Сент протиставив набагато вищу і, по суті, недосяжну мрію про свободу.

На обкладинці кадр із фільму «Мій особистий штат Айдахо». Усі зображення: Everett Collection