Кіно

Режисер Асгар Фархаді: «У мене стільки запитань без відповідей, що я не наважуся щось радити іншим»

В український прокат вийшов фільм оскароносного іранського режисера Асгара Фархаді «Герой». Історія розповідає одночасно про злети і падіння конкретної людини, про іранське суспільство та про людяність у принципі. Наталя Серебрякова поговорила з режисером про те, що він сам хотів показати у своїй картині, знятій у зацензурованому Ірані.

Асгар Фархаді один із небагатьох режисерів, який має два «Оскари» за найкращий фільм іноземною мовою, — нагороди удостоїлися «Розлука» 2011 року і «Продавець» 2016-го. У своїх роботах кінематографіст зазвичай досліджує проблеми іранського суспільства, і його нова стрічка не стала виключенням.

Прем’єра картини «Герой» відбулася рік тому на Каннському кінофестивалі, де вона отримала гран-прі. Це історія про Рахіма, який сидить у в’язниці через несплачений борг. Під час дводенної відпустки він намагається переконати свого кредитора відкликати скаргу на виплату частини суми, тоді як дівчина Рахіма знаходить сумку з купою золота. Герой починає розвішувати оголошення про те, що хороший хлопець із боргами хоче повернути цю сумку власнику. На нього звертають увагу локальні ЗМІ, тож Рахім миттєво стає місцевим героєм. А далі починається справжня пригода.

Ще на Каннському фестивалі Наталя Серебрякова поговорила з режисером про його нову стрічку та Іран. Публікуємо цю розмову до української прем’єри.

Чим для вас особлива історія, про яку ви зняли фільм?

Найбільше мене зацікавив шлях простої людини, яка через певну дію, один епізод свого життя раптом за дуже короткий проміжок часу стає місцевим героєм, кимось, хто привертає загальну увагу. І потім цей статус, отриманий усього за одну ніч, так само раптово у нього забирають.

Був сценарій чи ви імпровізували під час зйомок?

Я спеціально намагався зробити так, щоб історія здавалася максимально документальною, хоча вона була заздалегідь продуманою.

Моя розповідь не є лінійною, сюжет розвивається по колу чи по спіралі. Його можна порівняти з цибулею — шарами ви занурюєтеся все глибше і весь час знаходите щось нове.

Кадр із фільму «Герой». Зображення: Everett Collection

Теза вашого фільму — «якщо хочеш робити добро, помри». Подібне ви вже досліджували у своїх попередніх роботах. Ця тема особливо актуальна для вашої країни?

Це стосується не тільки Ірану; я гадаю, що це універсальна ситуація. Інколи нам усім доводиться брехати просто для того, аби якось викрутитися зі складного становища. Наприклад, лікарі, коли знають, що їхній пацієнт ось-ось помре, мають вибір сказати йому про це прямо або змусити повірити, що є надія.

Інколи нам усім доводиться брехати просто для того, аби якось викрутитися зі складного становища.

Як ви почувалися, повернувшись до Ірану? Вам було комфортно знімати фільм вашою мовою та про вашу культуру?

З одного боку, звичайно, бути там, де я виріс, де кожне обличчя знайоме, де я розмовляю своєю мовою, — все це зона комфорту. Але в той же час через соціальну напругу у країні, різноманітні кризи доведеться враховувати багато чого, що не стосується навіть власне зйомок.

У Європі ви почуваєтеся вільніше? Збираєтеся знімати тут?

Усе залежить від наступної ідеї, яка спаде мені на думку. Бо я не вирішую працювати в якомусь місці, а лиш потім вигадую історію. Для мене важлива свобода дозволяти історії приходити до мене.

Серед акторів є члени вашої родини, я бачила ім’я вашого брата в титрах…

Мій брат там лише тому, що ми трохи поговорили з ним перед тим, як я написав сценарій. У моєї доньки є маленька роль — треба сказати, вона дуже неохоче погодилася на це, тому що не збирається ставати актрисою. Щодо головного актора, то він відомий, знімався й раніше. У його обличчі є одна особливість, яка мені була цікава: це певна доброта, що робить його симпатичною фігурою.

Може, це через його посмішку?

Так, ця посмішка — частина його акторської гри, те, що ми напрацювали у процесі репетицій разом. Вона змушує нас мати більше співчуття до нього.

В Ірані дуже жорсткі закони щодо ЗМІ, а соціальні мережі, такі як Facebook і Twitter, офіційно заблоковані. І цензура з часом ще більше посилюється. Але у вашому фільмі ЗМІ все ж відіграють важливу роль. Так, про Рахіма виходить сюжет на телебаченні, який і робить його «героєм».

Ми повинні розуміти, що в історії йдеться саме про місцеве телебачення, а не національне чи ще щось велике. Але все ж я вважаю, що і локальні ЗМІ важливі, й не тільки в Ірані, але і багато де. Вони, на мою думку, мають зосередитися на повсякденному житті та заохочувати глядачів бути більш людяними або більш альтруїстичними. Так і соціальні мережі можуть показувати якусь історію як зразок для наслідування. І потім, звичайно, це стає дуже популярним.

Локальні ЗМІ мають зосередитися на повсякденному житті та заохочувати глядачів бути більш людяними.

Те, що ми бачимо на іранському телебаченні, є офіційною інформацією від уряду. Чи можуть люди в Ірані хоча б через соціальні мережі висловлювати, що у них на думці?

Усе так і є. Це теж важлива частина моєї історії — протистояння різних медіа. В Ірані навіть соціальні медіа заборонені або зазнають фільтрації, проте люди все ж знаходять спосіб ламати цей порядок і публікувати правду.

Іранські виправні заклади є досить сумнозвісними в усьому світі. Наприклад, розголосу набуло ув’язнення ірано-шведського вченого Ахмада Джалалі. Тюремна система і те, як люди зазвичай просто випадково потрапляють туди, — про це ви також хотіли поговорити у стрічці?

В’язниця, яку ви бачите у фільмі, дуже специфічна: це в’язниця за борги. Тобто усі ці люди просто перебувають там через фінансові проблеми. І це не пов’язано з виправними закладами, які ви маєте на увазі.

Після Ісламської революції 1979 року влада у країні спирається на пропаганду та цензуру, телебачення і радіо під контролем держави. Закони дозволяють уряду приховувати інформацію.

Кадр із фільму «Герой». Зображення: Everett Collection

Ми бачимо у вашому фільмі дуже глибоку кризу людяності. Чи було у вас на думці розкрити й цю тему?

Я починаю не з ідей чи намірів, я починаю з історії. Розповідаю її, а потім, як тільки історія починає існувати, розвивається органічно, сама по собі, тоді я вже сам усвідомлюю різні стани та різні аспекти життя, про які йдеться.

Чи знайшли ви відповідь, як ми, звичайні люди, можемо зберегти свою честь?

У мене самого стільки запитань без відповідей, що я не наважуся щось порадити іншим. Але, принаймні, я б сказав, що якщо ми сприймаємо честь чи репутацію як соціальний імідж, добре, якщо він не вступає у протиріччя з нашими власними переконаннями, прагненнями, особистим життям. Якщо ти змушений чимось пожертвувати — це теж нормально, але йдеться вже про іншу ціну.

Розкажіть про візуальне рішення стрічки. Вона дуже органічно виглядає.

Домінуючим аспектом візуального стилю фільму для мене є реалізм. Я хотів бути дуже близьким до життя, хотів справляти враження, що ти перебуваєш поруч із героями, що це не сконструйований образ, а ти просто зафіксував реальність подій і людей. Але також завдяки кольорам та композиції кадру я додав трохи абстракції, що дещо віддаляє мене від реалізму. Початкова сцена, де персонаж підіймається сходами і спускається, звичайно, є свого роду алегорією його подорожі у фільмі. У картині є подібні натяки, але я не хотів, щоб вони були занадто помітні.

Я хотів бути дуже близьким до життя, хотів справляти враження, що ти перебуваєш поруч із героями.

Що ви думаєте про кінокритику сьогодні?

Є критики, які справді захоплюються кіно, а їхня мета — покращити фільми. Отже, мене цікавить те, що вони пишуть та говорять, я їх читаю, й відбувається взаємодія. Що стосується інших, які не мають нічого спільного з кіно і в них інші мотиви та інші критерії й міркування, — я просто тримаюся подалі від них.


Фото на обкладинці: Stefano Rellandini / AFP

Нове та Найкраще

950

2 403

342
314

Більше матеріалів