Досконала недосконалість: Як Гаррісон Форд став втіленням нового кіногероя

Форда не назвеш найвидатнішим актором — він в основному грає один і той самий характер уже кілька десятиліть. І річ не лише в тому, що вже анонсовано вихід п’ятої частини «Індіани Джонса». Щоб зрозуміти цей образ, варто згадати й інші важливі ролі актора.

У 70-х він познайомився з Джорджем Лукасом, який запросив Форда у свій другий повний метр «Американські графіті». Дія картини вкладається в одну серпневу ніч 1962 року в каліфорнійській глибинці. Випускний позаду, і молодь містечка розважається як може, розуміючи, що доросле життя насувається з невідворотністю катастрофи. Забав небагато: танці у спортзалі школи під наглядом колишніх учителів, тусовка в нічному кафе, флірт, а також перегони на автомобілях. У кого красивіша та швидша тачка — той король.

Форд тут грає зверхнього й самовпевненого зайду на ім’я Боб Фалфа. Герой з першої появи демонструє всі ознаки показної крутизни: чорний Chevrolet One-Fifty Coupé, ковбойський капелюх, білявка на сусідньому сидінні, іграшковий череп і гральні кубики на ланцюжку під дзеркалом. Він кидає виклик місцевому авточемпіону, але через свою гарячковість опиняється в кюветі.

У час створення фільму авто Боба було фетишем для колекціонерів. Тож Лукас недарма дав герою Форда саме такий транспорт: рідкісна модель, ще й чорного кольору, — ідеальне втілення егоцентризму та піжонства, якими переповнений Боб. Згодом цей прийом — засіб пересування як продовження характеру — породив ще одного по-справжньому іконічного героя. Фільм «Американські графіті» став успішним у першу чергу завдяки яскравим персонажам. Тож Лукас запросив Форда у свій наступний проєкт.

У героя Форда недарма саме таке авто: рідкісна модель, ще й чорного кольору, — ідеальне втілення егоцентризму та піжонства.

Режисер замислив сагу «Зоряні війни» ще на початку 1970-х. Це був революційний час в Америці: протести проти війни у В’єтнамі, розквіт руху гіпі, сексуальна і психоделічна революція, зростання цікавості до інакших, далеких культур. У кінематографі серйозні перетворення почалися в 1967 році, коли відмінили «кодекс Гейза», що накладав на індустрію низку абсурдних обмежень (наприклад, було заборонено показувати романтичний зв’язок між людьми різних рас). Це призвело до розквіту Нового Голлівуду. Режисери відкинули традиції так званої золотої доби і почали пропонували більш людяних, ординарних персонажів.

Хоча Новий Голлівуд працював у першу чергу з соціальною, протестною тематикою, він вплинув і на жанрове кіно, яке на ту мить опинилося фактично у глухому куті. Масштабні пеплуми чи романтика старого вестерну вже не хвилювали глядачів. Людині в залі все важче було асоціювати себе з такими бездоганними красенями мачо, яких грали Кірк Дуглас, Джеймс Стюарт, Генрі Фонда чи Едмонд О’Браєн. Великі студії-мейджори, що поділили ринок ще в 1930-х, намагалися знайти вихід.

«Зоряні війни» спиралися на доволі пістрявий фундамент: класичні вестерни; комікси про Флеша Гордона й романи Едгара Берроуза про Джона Картера; кінематографічну класику — стрічку «Троє негідників у прихованій фортеці» Акіри Куросави, воєнну драму «Руйнівники гребель», перший у світі фільм з повітряними боями «Ескадрилья 633»; і, нарешті, культурологічний бестселер американського антрополога Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой».

Фантастика — це великою мірою середовище, антураж. Екзотичні краєвиди, дивні механізми, небачені монстри, вражаючі спецефекти — «Зоряні війни» в цьому сенсі стали проривом. Але була у них ще одна важлива особливість. Лукас вирішив відмовитися від посрібленої вульгарності науково-фантастичного жанру, створивши так званий «вживаний Всесвіт», у якому значна частина пристроїв, кораблів і споруд виглядали пошарпаними, брудними, іржавими — окрім обладнання й інтер’єрів Імперії. Корабель «Тисячолітній сокіл», на якому літає герой Форда, було зроблено з авіаційного металобрухту; сам Ган Соло характеризував його як «найшвидшу купу мотлоху в Галактиці».

Лукас створив так званий «вживаний Всесвіт», у якому значна частина пристроїв, кораблів і споруд виглядали пошарпаними, брудними, іржавими.

Власне, Соло — це Боб Фалфа, який подорослішав та обзавівся ще крутішим і раритетнішим засобом пересування. Лукас підкреслює це окремою деталлю: коли ми вперше бачимо Гана та Чубакку в кабіні «Сокола», то прямо між ними висить пара металевих гральних кубиків — такі самі були під дзеркалом у Chevrolet One-Fifty Coupé Боба в «Американських графіті».

«Пошарпаність» поширюється й на характер Соло. Майже всі інші герої та антигерої влаштовані просто: юний красень Люк Скайвокер, чорний лицар Дарт Вейдер, безумовно позитивні бійці Республіки, безумовно погані штурмовики Імперії, кумедний Чубакка і парочка потішних роботів, списаних із селян Куросави. Тож у цьому передбачуваному протистоянні добра і зла саме герой Форда виглядає найбільш живим. Він не приховує, що приєднався до Опору з винятково меркантильних міркувань. «У мене є один командир — це я сам». У жилетці та з кобурою на поясі, з посмішкою одним кутиком рота, він схожий на героя цинічних спагеті-вестернів на кшталт «Хороший, поганий, злий» — причому суміщає одразу і Хорошого, і Поганого. Битий життям, він не боїться виглядати смішним.

І Соло єдиний, кому в цій доволі інфантильній реальності випадає любовна лінія. Але, знов-таки, у патетичній атмосфері «Воєн» роман Гана і принцеси Леї вигідно вирізняється іронічністю. Їхні діалоги в «Імперія завдає удару у відповідь» за настроєм нагадують шекспірівське «Приборкання норовливої»:

— Я вам подобаюся, тому що я негідник. У вашому житті було мало негідників.
— Мені подобаються гарні чоловіки.
— Я і є гарний.

По суті, Соло з його пом’ятим кораблем, сарказмом, авантюризмом і самозакоханістю якнайкраще ілюструє ідею «вживаного Всесвіту». Він є втіленням людської складової «Зоряних воєн», запилюженим ковбоєм із фронтиру, якого занесло в далеку-далеку Галактику. Тож у задуманому режисером поєднанні фантастики з вестерном Форд послужив таким собі містком, що уможливив цю комбінацію.

Соло є втіленням людської складової «Зоряних воєн», запилюженим ковбоєм із фронтиру, якого занесло в далеку-далеку Галактику.

Завдяки Лукасу актор отримав ще одну важливу роль в іншому проєкті, де крісло постановника зайняв Стівен Спілберг. І якщо «Війни» були перевинайденням жанру фантастики, то «Індіана Джонс» став оновленням пригодницького блокбастеру. У певному сенсі пригоди Джонса є віддзеркаленням саги про джедаїв: замість космічного футуризму — земне минуле, замість пафосу Сили — полювання за схованими артефактами, замість міжзоряного лицарства — хоробрий дослідник, котрий працює кулаками та стріляє краще, аніж веде фахові дискусії. Та все ж саме сила науки й жага пізнання у всіх чотирьох частинах циклу є чи не головними спонуками як для Індіани, так і для його численних антагоністів.

Усі риси, закладені в капітані «Тисячолітнього сокола», доведені у професорові Джонсі до досконалості. Лукас і Спілберг завбачливо озброїли його впізнаваними атрибутами: шкіряною курткою, капелюхом і довжелезним батогом. Куртка — привіт кочовим субкультурам на кшталт рокерів і байкерів, капелюх — алюзія на героїв нуарів, зневірених та жорстких приватних детективів. Батіг — це одразу і про Дикий Захід та войовничий карнавал вестернів, і про приборкування монстрів, і про сексуальне домінування, і про владу як таку.

Джонс бореться в повітрі, на землі й у воді, перетинає всі існуючі кліматичні зони, стріляє, ламає ворожі щелепи, кохається, відкриває найбільші таємниці цивілізації — йому, здається, все по зубах. І водночас він, як і Соло, буває слабким, вразливим, кумедним, а інколи й поганцем: у «Індіані Джонсі та Храмі долі» захоплює в заручниці ні в чому не повинну співачку, а в іншій сцені навіть перетворюється на кровожерливого зомбі.

Джонс, як і Ган Соло, буває слабким, вразливим, кумедним, а інколи й поганцем.

Звісно, тут виникають паралелі з Джеймсом Бондом, проте на відміну від агента 007 Форд має хороший запобіжник самоіронії. Особливо це помітно в «Індіані Джонсі та останньому хрестовому поході», де з’являється батько Індіани у виконанні першого Бонда Шона Коннері. Їхні сварки — окрема окраса оповіді.

Були у Форда і драматичніші образи, зокрема у «Свідку», де за роль детектива він отримав першу в житті номінацію на «Оскар», або в культовій фантастиці «Той, хто біжить по лезу». Але свою акторську місію Форд здійснив саме тоді, на межі 70—80-х.

Флеш Гордон, Спейс Мешер та інші герої коміксів, що надихали Лукаса, персонажі Кларка Гейбла, Генрі Фонди, Кірка Дугласа і того ж Коннері — всі вони сяяли бездоганністю. Уже сама їхня поява в кадрі вселяла впевненість, що все буде гаразд, що всі проблеми вони розв’яжуть легко і невимушено. Форд із його дикуватим «вовчим» обличчям, кривою усмішкою, невитравним блазенством і вразливістю запропонував дещо принципово інакше: недосконалість. Ось він я, такий само, як і ви, — боюся, як ви, помиляюся, як ви, сідаю в калюжу, як ви. Але я зрештою переможу. А отже, і ви переможете.

Усі зображення: Everett Collection