Дорослішай або помри: Як фільми Едгара Райта виховують кідалтів

Майже будь-яка біографія Едгара Райта починається з двох фактів. Перший — він почав знімати ще будучи дитиною. Другий полягає в тому, що Райт, як і багато режисерів його покоління, самоук. Його виключили з коледжу аудіовізуального мистецтва майже одразу після початку навчання, тому головним джерелом знання про кіно для майбутнього режисера стали кінотеатри. Але відсутність кіноосвіти не завадила Едгару Райту створювати культові стрічки, щедро наповнюючи їх відсиланнями до поп-культури 80-х. Утім, зчитувати їх зовсім необов’язково — задоволення від перегляду можна отримати і без цього.

Починаючи зі свого першого фільму, малобюджетної аматорської картини «Жменя пальців», що вийшла в 1995 році, Райт заявляє про себе як про режисера, мета якого за допомогою пародії та висміювання провести ревізію жанрового кіно.

З першої картини Райт заявляє про себе як про режисера, мета якого за допомогою пародії та висміювання провести ревізію жанрового кіно.

Першою ж великою роботою для кіно став комедійний хорор «Зомбі на ім’я Шон» 2004 року. За сюжетом двоє лобурів, продавець-консультант Шон і його ще менш соціально успішний друг та сусід Ед, опиняються в центрі зомбі-апокаліпсису. Тут Райт постає перед глядачами вже сформованим режисером, демонструючи ознаки фірмового стилю, до яких можна віднести монтаж у ритмі музики, домінування візуальної комедії над текстовими жартами і «чехівські рушниці» у сценарії. А також успішний акторський тандем Саймона Пегга й Ніка Фроста — обидва актори не раз з’являться в подальших роботах Райта.

«Зомбі на ім’я Шон» є пародією на фільми про зомбі: нею режисер ніби підводить риску в історії жанру, який до середини 2000-х опинився у кризі й вимагав перезавантаження. Недарма оригінальна назва фільму Shaun of the Dead відсилає глядача до класичного жанрового зразка «Світанок мерців» (в оригіналі Dawn of the Dead) Джорджа Ромеро. До речі, ця гра слів втрачається при локалізації назви, хоча на тлі подальших перекладів «Круті фараони» (Hot Fuzz) та «Армагеддець» (The World’s End) вона виявилася не такою вже невдалою.

Другий великий фільм Райта виходить на екрани через три роки. У комедійному бойовику «Круті фараони» режисер щосили знущається з іншого популярного в поп-культурі жанру — поліцейського бойовика.

Головний герой «Фараонів» Ніколас Ейнджел (Саймон Пегг) виявився занадто хорошим полісменом для Лондона, через що і був засланий до села Сендфорд. Але навіть у глушині він знайшов собі пригоди — спільно з ледачим місцевим констеблем Денні (Нік Фрост), якого батько прилаштував у поліцію, щоб без діла не сидів. І якщо герой Пегга типовий відмінник, то персонаж Фроста залишається інфантилом, якому більше подобається переглядати «На гребені хвилі», ніж бути справжнім копом.

Рецепт стрічки ніби простий: Райт обігрує стереотипи з бойовиків, паралельно сміючись із тихої провінції. Однак село, до якого перебирається головний герой, таїть у собі загадку.

У свої картини Райт запросив увесь цвіт британського кіно і телебачення — Білла Наї, Тімоті Далтона і Пірса Броснана. Тут же у нього знімається молодий комік Ділан Моран та нікому тоді не відомий Мартін Фрімен.

Останній фільм трилогії — «Армагеддець», він же «Кінець світу». Це історія про п’ятьох старих друзів, які повертаються до рідного міста, щоб випити у всіх дванадцяти місцевих пабах і не відключитися, як це сталося на шкільному випускному. Гері Кінг (Саймон Пегг) хоче повторити юнацькі забави, адже в дорослому житті він так і не зміг реалізуватися. Чого не скажеш про його друзів, яким завтра на роботу, а один із них, Ендрю (Нік Фрост), узагалі кинув пити.

За такої досить ординарної зав’язки картина є пародією на науково-фантастичні фільми, оскільки інопланетяни замінили всіх жителів маленького Ньютон-Гейвена, де відбувається дія, функціональними копіями.

На перший погляд може здатися, що всі три стрічки Райта не більше ніж дотепні пародії на зразкові картини 80-х. Однак за нескінченним цитуванням і висміюванням штампів ховається тема, до якої режисер раз по раз повертається у своїх роботах. І ця тема — дорослішання.

За нескінченним цитуванням і висміюванням штампів ховається тема, до якої режисер раз по раз повертається у своїх роботах.

Катастрофа, в центрі якої опиняється головний герой «Зомбі на ім’я Шон», змушує його нарешті вирости. «Вирости» для Райта — це не знайти хорошу роботу, а навчитися розставляти пріоритети і приймати рішення. Те ж саме відбувається і в фільмах «Круті фараони» й «Армагеддець». У першому герой Пегга потрапляє в село, кожен житель якого страждає від синдрому відмінника. Тільки коли головний герой подивився на них збоку, у нього виходить трохи розслабитися, а отже — стати кращим. У другому випадку ми бачимо історію колишнього шкільного веселуна: той намагається покінчити зі способом життя, що неминуче тягне його на дно.

У всіх трьох картинах абсурд і гіперболізоване насильство є не тільки атракціоном для тих, хто буде дивитися фільм. Частково Райт бачить свого глядача таким собі кідалтом: уже не дитина, але і не зовсім дорослий. Йому від двадцяти до сорока, але основа його існування — кіно та відеоігри, а не те, що становить так зване доросле життя. Навряд чи режисер вважає це поганим, адже він і сам вписується в подібну характеристику, крім того, що у нього, схоже, є улюблена робота. Проте, поміщаючи персонажів у центр фантастичних катаклізмів, Райт ніби каже їм: «Дорослішай або помри».

Поміщаючи персонажів у центр фантастичних катаклізмів, Райт ніби каже їм: «Дорослішай або помри».

У якомусь сенсі режисер і сам повторює долю своїх героїв. Його «Скотт Пілігрим проти всіх» теж розповідає про молоду людину, яка не впевнена у собі й тікає від дорослішання. Але цього разу Райт працює з іншим акторським складом і пробує сили в новому жанрі — екранізації чужого твору. Остаточна ж трансформація його художнього методу відбувається у стрічці «Малюк на драйві», що вийшла у 2017 році. Фільм виявився зовсім не схожим на те, що режисер знімав раніше.

Судячи з усього, «Минулої ночі в Сохо» стане першою несмішною картиною Райта, який остаточно усвідомив, що настав час створювати щось своє.

На обкладинці — фото зі зйомок фільму «Зомбі на ім’я Шон». Фото: Collection ChristopheL via AFP