Орки завдають удару у відповідь: Що не так із серіалом «Володар перснів: Персні влади»

«Персні влади» не є прямим приквелом до «Гобіта» і трилогії «Володар перснів», але спадок Толкіна і не обмежується лише цим каноном. Хроніки Середзем’я — це маса текстів різного формату, від виданих посмертно чернеток до цілих романів. Найвідомішим із них є «Сильмариліон», збірка легенд з часів так званої Другої епохи, і серіал частково заснований саме на ньому.

Події «Перснів влади» відбуваються за тисячі років до остаточної битви з Сауроном, однак деякі знайомі персонажі все ж з’являються і тут: ельфійська воїтелька Галадріель і напівельф політик Елронд. У Пітера Джексона їх утілювали Кейт Бланшетт і Г’юго Вівінг, тепер грають Морвед Кларк і Роберт Арамайо.

Історія починається після остаточної перемоги над Морготом — хтонічним злом з «Сильмариліону». Його послідовник Саурон теж був повалений, тож на землі встановився мир. Єдина, кому немає спокою, — Галадріель, яка на війні втратила брата. Вона вперто розшукує Саурона, в існування котрого вже ніхто не вірить.

Другою важливою парою персонажів є зухвала Норі (Маркелла Кавена) та її подружка Поппі (Меган Річардс) — гобіти, яких у серіалі називають хутроногами. Їхнє плем’я живе в постійних мандрах та ховається від чужинців. Одного разу біля їхнього табору буквально з неба падає бородатий мовчазний незнайомець, можливо чарівник. Норі та Поппі — це, безумовно, реінкарнація Більбо і Фродо, поки що з непевним результатом.

З перших серій помітно, на що пішов такий бюджет, — майстри спецефектів і CG-графіки намалювали добрих пів дюжини різних типів цивілізації. Шоуранери не особливо заморочувалися композиційними рішеннями: щойно завершується один епізод, як нам показують мапу Середзем’я і переміщують камеру до нового місця дії. Ми бачимо і підземелля гномського Казад-Думу, і ельфійську столицю Ліндон, і морське царство Нуменор. Усе продумане, від костюмів до квітів, потік краєвидів та розкішних інтер’єрів засліплює. Кожний епізод має свою музику з хорами і симфонічними фрагментами. Але наскільки б багатими не були декорації, важливіше те, що в них відбувається.

Трилогія Пітера Джексона «Володар перснів» була новим словом — принаймні, в масштабності. Жанр фентезі ще не бачив таких інвестицій і такого візуального розмаху.

Але за останні 10 років багато чого змінилося. «Персні влади» вийшли у світі, що пережив манію «Гри престолів». Похмура, жорстока і занадто людська (але не позбавлена певної іронічності) реальність Джорджа Мартіна виникла в тому числі як реакція на Толкіна. Адже останній був людиною своєї епохи, і це дуже помітно. Наприклад, всі звершення в нього дістаються чоловікам, а у поділі народів Середзем’я на раси відчувається шовінізм першої половини ХХ століття. Усі, хто за добро, — невразливі й бездоганні, всі вороги — огидні та мають бути вбиті без жалю.

«Персні влади» вийшли у світі, що пережив манію «Гри престолів».

Автори серіалу Джон Д. Пейн і Патрік Маккей як можуть осучаснюють першоджерело. У кастингу достатньо небілих акторів, сюжетне навантаження порівну розподілене між жінками й чоловіками, як і участь у двобоях. Батальні сцени жваві, але постановники інколи самі ж опиняються в пастці, женучись за ефектною бойовою хореографією. Автори явно надихалися китайськими костюмованими бойовиками «уся», проте у світі Середзем’я є більш переконлива магія.

Справжні проблеми все ж починаються, коли акторам треба не битися, а розмовляти. Прямолінійний пафос та могильна серйозність діалогів лишають дуже мало простору для гри. Усі персонажі незмінні з серії в серію, із заданим на початку й доволі обмеженим набором характеристик, не розкриваються, не виявляють несподіваних мотивацій і непередбачуваних емоцій — а саме такі зміни є рушіями довгих історій.

Проблеми починаються, коли акторам треба не битися, а розмовляти.

За гумор відповідають хутроноги, та виглядає він радше як рекомендований набір дотепів для сімейного перегляду. У цілому, вторинність і передбачуваність є загальною бідою: ось такими мають бути ельфи, отакими — хутроноги, отакими — чудовиська (хоча варг з його людськими переляканими очима у третій серії виглядає радше зворушливо). Героїні й герої, ситуації, діалоги рухаються добре второваними, комфортними для постановників, але не для глядачів коліями. Цей світ наче зачаклований якимсь демоном перестрахування.

Звісно, аудиторія в роботи Пейна і Маккея буде. Для тих, хто хотів би подивитися на рухому ілюстрацію Толкіна, серіал стане подарунком. Це як оживлений гобелен, де вигаптувані лицарі, замки, дракони, єдинороги: барвиста поверхня, в якій, утім, немає глибини. Багатьом і цього буде досить, поки не вийде щось ще видовищніше та ще дорожче.

Зображення: Amazon / Courtesy Everett Collection