Кіно

Босх з тобою, Шазелл: Свято перебільшень у новому фільмі «Вавилон»

Дмитро Десятерик 27 грудня 2022

Усе у новій стрічці Дем’єна Шазелла виглядає надмірним — оргія зі слоном на пів години, велика кількість яскравих персонажів, за долею яких не встигаєш слідкувати, раптові смерті. Дмитро Десятерик розповідає, як увесь цей хаос тримається купи, а в автора «Ла-ла-ленду» й «Одержимості» виходить ще одна переконлива історія про кар’єру як долю та любовний гімн кінематографу.

Увага, в тексті є спойлери.

Усе починається зі слона. Його, докладаючи титанічних зусиль, везе через каліфорнійську пустелю мексиканець Менні Торрес (актор серіалу «Нарко» Дієго Кальва). Місце призначення — вечірка у продюсера Дона Воллаха, на якого Менні працює.

Масштаб свята відповідний реквізиту: у величезній залі під енергійний джаз сотні людей у найнеймовірніших убраннях, а часто і без них, танцюють, пиячать, закидаються наркотиками, займаються сексом. Ця оргія, в якій слон візьме участь найбільш ефектним чином, матиме наслідками наглу смерть, а також фатальне знайомство Менні з самозванкою Неллі Ларой (Марго Роббі). Остання вломиться на свято зі словами «я вже зірка». Взагалі, це одне з правил стрічки: наскільки б кумедною чи романтичною не була сцена, вона з великою вірогідністю закінчується трупом.

Одне з правил стрічки: наскільки б кумедною чи романтичною не була сцена, вона з великою вірогідністю закінчується трупом.

Друге правило — надмір. Початкова оргія утворює окремий фільм у фільмі, ще й відділена від решти видовища титром із назвою «Вавилон», який з’являється аж на 32-й хвилині. Шаленство продовжується на велетенському знімальному майданчику просто неба, де працюють, таке враження, одразу над пів дюжиною постановок цілковито різних жанрів. Туди і потрапляють Менні й Неллі — перший як помічник режисера, друга — як акторка. Та навіть зйомки прохідного дубля за участю Неллі перетворюються на вибух масової істерики і, звісно, увінчуються ще одним мерцем.

Є тут і своє Чистилище, що дійсно розташоване в підземеллі. Його задушливі кола наповнені всіма можливими видами збочень і смертних гріхів, а заправляє цим лос-анджелеським потойбіччям кримінальний бос Джеймс Маккей (у виконанні Тобі Магвайра), який наче втік прямісінько з «Твін Пікса» чи «Блакитного оксамиту» Лінча.

Інколи Шазелл, не без зусилля, відривається від цієї анімованої босхіани, аби приділити увагу окремим персонажам і навіть великим планам. Джек Конрад (Бред Пітт) — зірка німого кіно, котрий міняє дружин частіше, аніж ролі, але його головною пристрастю залишається камера. Лесбійка Леді Фей Чжу (Лі Чжун Лі) з’являється на екрані з піснею під двозначною назвою My Girl’s Pussy. Сідні Пальмер (Джован Адепо) — джазовий трубач від бога, досить виразний, аби теж зрештою опинитися в кадрі. Елінор Сент-Джон (Джин Смарт) — уїдлива і до біса стильна журналістка. Й усі вони не мислять свого життя без кіно.

Шазелл на повну задіює улюблений мотив кар’єри як долі — на ньому були побудовані і його «Одержимість», і «Ла-ла-ленд». Історії Джека, Неллі й Менні розгортаються як весела бешкетна пригода. Аж поки цей свінгуючий «Титанік» не врізається на повному ходу в невідворотний айсберг — винайдення звуку.

Персонажі на екрані заговорили, і раптом те, що виглядало дотепним, сексуальним, героїчним, стало банальним, вульгарним, дурним. Власне, тому назва фільму є настільки точною. Німе кіно — жанр винятково фізіологічний, тілесний. Цю апокаліптичну «велику розпусницю» так само, як і Вавилонську вежу, руйнує мова. Слово вносить у гру рівень відсторонення, недоступний ані Джеку, ані Неллі. Тогочасні расові забобони витискають з індустрії й Сідні, цей вир лиха зрештою затягує і героя Кальви.

Персонажі на екрані заговорили, і раптом те, що виглядало дотепним, сексуальним, героїчним, стало банальним, вульгарним, дурним.

«Вавилон» — дуже нерівна робота. За екстазом надмірностей втрачаються обличчя. Дійсно пропрацьована і доведена до кінця тільки драма Джека: Бред Пітт знову доводить, що він актор глибокий і серйозний. Марго Роббі тримається свого звичного амплуа божевільної красуні, й це в неї виходить добре. Що ж до решти ліній, то вони виглядають незавершеними, не прожитими як слід. Деякі сюжетні повороти дивують примітивністю, а у фіналі — майже непристойний спалах мелодрами.

А втім, саме такою і є любов. Нервовою і нерівною, інколи недолугою, простакуватою. Бо «Вавилон» — це один великий любовний гімн кінематографу, це екранна «Пісня пісень», сплетена з перебільшень і захоплених епітетів. І кінематограф тут постає не тільки суцільним великим неврозом, а ще й річчю цілковито метафізичною, таким собі шляхом спасіння. Недарма наприкінці Менні розчиняється в потоці кіноцитат з минулого та майбутнього (що врівноважує сентиментальний переграш) — від «Нетерпимості» Гріффіта до «Космічної Одіссеї» Кубрика, від «Персони» Бергмана до «Аватара» Кемерона. Зрештою Менні та Неллі, Джек та Сідні — усі вони, як і хотіли, стали «частиною чогось більшого». Їхня вежа таки досягла неба.