Усі дороги ведуть додому: Подорожі під час війни Іви Сідаш

— Я часто запитую себе, що ховається за тими слідами та шрамами, яких стає все більше з часом і з наближенням до лінії фронту. Яка історія кожної знищеної машини, кожного поламаного дерева чи прострілених білбордів та дорожніх знаків? Чим довше їдеш, тим більше питань і менше відповідей.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу зрозуміла, що не хочу і не можу стояти осторонь. Камера стала моїм порятунком та можливістю знати, що відбувається. Десь наприкінці квітня 2022 року я поїхала до сильно зруйнованого тоді й порожнього Харкова і там зрозуміла, що Схід — місце, де я маю бути й де мені є що робити.

Війна — це не лише про смерть, але також про життя і боротьбу кожної людини в умовах воєнної реальності. Це маленькі діти, яких оберігають батьки, чи старші батьки, яких оберігають їхні діти. Це стосунки між людьми, і це бажання вижити.

Я об’їздила вже майже всю Харківщину, частину Донецької та Херсонської областей, побувала у Дніпрі, Одесі, Кривому Розі й інших містах і селах, які прямо або опосередковано зачіпає російська агресія в Україні. У цих поїздках я зазвичай поринаю у світ болю та несправедливості кожної людини. Мене торкають ці історії, і проживаю я їх саме в дорозі, наодинці зі своїми думками. Дорога стала для мене місцем рефлексії прожитих з 24 лютого моментів.

Мене торкають історії людей, і проживаю я їх саме в дорозі, наодинці зі своїми думками.

Так я продовжувала рухатися далі, оминаючи воронки на асфальті, запчастини від машин і повалені дерева. Майже у всіх поїздках на Схід я в якості пасажирки, тому можу максимально занурюватися в той простір, який минаю і проживаю.

Усі світлини зроблені на фотоплівки 30-річної давності, понівечені, непередбачувані й різні. Знімки я проявляла та сканувала сама — це давало можливість доторкнутися до своїх переживань, заглибитися в них і зрозуміти.

Якісь плівки я купувала на OLX, якісь на блошиному ринку в Харкові. Понівеченими називаю їх тому, що вони давно протерміновані. Їм більше років, ніж мені. Працювати з подібною плівкою завжди ризиковано, ти не знаєш, як вона поведе себе у ході зйомки або проявлення, чи вистачить часу. Перша плівка з серії вийшла зовсім темна — жодного кадру. Під час такої зйомки у мене було дивне відчуття непевності — те ж саме я відчуваю, проїжджаючи зруйнованими війною дорогами.

Цим плівкам більше років, ніж мені. Працювати з ними завжди ризиковано.

Дорога є свідком того, що відбувалося і відбувається в нашій країні. Вона наче промовляє до мене — своїми пейзажами, своїми руйнуваннями. Ця дорога мені болить, але попри біль дорога в моєму розумінні — завжди шлях, який обов’язково кудись приведе: до себе, до правди, до реальності, в якій ми живемо.

Крім того, у час великої війни дорога особливо важлива, адже вона сполучає, захищає та веде далі. Тож і мій проєкт називається «Дорогою далі» (Further along the road). Мені важливо відчувати життя навіть тоді, коли його так мало. Важливо йти далі, бо я знаю, куди хочу прийти: у вільну Україну без постійного відчуття небезпеки.

У час великої війни дорога особливо важлива, адже вона сполучає, захищає та веде далі.