На межі: В дорозі через словацький кордон
Усі світлини української серії Джонатан зняв протягом двох тижнів наприкінці березня 2022 року. У цей час фотограф супроводжував кілька сімей, що виїжджали з України. Їхній маршрут міграції — лінія з трьох точок, що об’єднує пункт перетину кордону зі Словаччиною Вишнє Німецьке, головний табір для біженців у Міхаловце та залізничну станцію в Кошице.
Берлінський фотограф-документаліст. Народився в Нью-Йорку, отримав ступінь бакалавра літератури у Бруклінському коледжі.
— До роботи з українськими родинами я багато працював із громадою еритрейських біженців в Ізраїлі. Я відчував, що вони часто стикаються з нерозумінням чи несправедливим поводженням, — це і змусило мене зайнятися даною темою. Фотографуючи та розповідаючи їхні історії, я сподівався пролити світло на маргіналізовану спільноту і допомогти боротися з упередженнями.
З Україною було трохи інакше. Невдовзі після початку війни я сидів удома й читав новини про вторгнення. Спочатку навіть не міг повірити у те, що коїться. Я був пригнічений та злий, бо все це здавалося повною несправедливістю.
Тож я жертвував гроші та сподівався, що все стане краще. Але не стало, і я почав хвилюватися через свою неспроможність щось змінити, чого відчайдушно хотів. Згодом зі мною зв’язався друг-режисер. Він планував поїздку на українсько-словацький кордон для зйомок документального фільму і запитав, чи хочу я приєднатися. Я не вагався.
Коли ми вперше потрапили на кордон, у нас не було плану зйомок. У нас насправді не було жодного плану, окрім як розібратися в ситуації. Перше, що ми зрозуміли, — це те, що можемо допомогти людям перенести їхні речі, коли вони перетинають кордон. Але після ми допомогли їм у всьому, що було потрібно. Так у нас налагодилися зв’язки, люди почали довіряти і спілкуватися з нами. Вони поділилися своїми історіями й дозволили нам подорожувати з ними, фотографувати та знімати на відео. Усе було органічно.
Моє ставлення до ситуації особливе. Бабуся моєї мами приїхала з Одеси. Наша сім’я — єврейська, і прабабуся тікала в 1895 році, коли козаки влаштовували в місті погроми. Її батько загинув під час нападу, а вона втекла з матір’ю до Нью-Йорка. Коли я бачив усіх цих жінок і дітей, які йшли через кордон, я не міг не згадати власну прабабусю та її матір. Чи сильно це відрізняється від того, що сталося з моєю родиною 127 років тому?
Моє ставлення до ситуації особливе. Бабуся моєї мами приїхала з Одеси.
У поїздці ми були з групою документалістів, і ще один друг долучився до нас як волонтер. Сам я рідко знімав, робив це лише тоді, коли відчував інтимність моменту, коли не було метушні. На той час ми вже суттєво зблизилися з героями, тож я знімав, коли вони вже довіряли мені, розуміли мої наміри.
Щоб подорожувати з людьми і намагатися правдиво розповісти їхні історії, необхідно мати з ними зв’язок, схожий на дружбу. У цьому сенсі мені часто здавалося, що я більше компаньйон, ніж фотограф. Я витрачав стільки ж часу на те, щоб слухати історії чи гратися з дітьми, як і на зйомку. Слухати та співпереживати часто було єдиним, що я вважав можливим певної миті.
Мабуть, місцевому фотографу було б легше спілкуватися з людьми, здобувати довіру й отримувати від них ці історії. Але також я впевнений, що місцевим набаго важче знімати руйнування знайомих місць. Зрештою, головне, аби кожен робив те, що може.
Перші люди, яких я зустрів під час цієї подорожі, щойно втекли від війни. Деякі були приголомшеними, інші, здається, не бажали сприймати реальність. Багато хто казав, що вони одразу повернуться до України, коли припиняться бої.
Але минув рік, і все дуже змінилося. Зараз я працюю над новим проєктом про тих, хто опинився в Берліні, й бачу неймовірне нове ставлення. Є рішучість, бойовий дух. Ошелешений і втомлений біженець, якого я міг зустріти в перші дні війни, перетворився на загартовану, непохитну, потужну бойову силу.