Фотопроєкт

На межі: В дорозі через словацький кордон

Тема міграції основна у роботах Джонатана Смолла. Для свого першого фотопроєкту Maljaa він знімав африканських шукачів притулку в Тель-Авіві та записував їхні історії. Наступну серію Tewahedo робив там же про еритрейську церкву. Останній проєкт фотографа «Так куди ми йдемо?» супроводжує українських біженців, які тікають від війни через словацький кордон.

Усі світлини української серії Джонатан зняв протягом двох тижнів наприкінці березня 2022 року. У цей час фотограф супроводжував кілька сімей, що виїжджали з України. Їхній маршрут міграції — лінія з трьох точок, що об’єднує пункт перетину кордону зі Словаччиною Вишнє Німецьке, головний табір для біженців у Міхаловце та залізничну станцію в Кошице.

Джонатан Смолл

Берлінський фотограф-документаліст. Народився в Нью-Йорку, отримав ступінь бакалавра літератури у Бруклінському коледжі.

— До роботи з українськими родинами я багато працював із громадою еритрейських біженців в Ізраїлі. Я відчував, що вони часто стикаються з нерозумінням чи несправедливим поводженням, — це і змусило мене зайнятися даною темою. Фотографуючи та розповідаючи їхні історії, я сподівався пролити світло на маргіналізовану спільноту і допомогти боротися з упередженнями.

З Україною було трохи інакше. Невдовзі після початку війни я сидів удома й читав новини про вторгнення. Спочатку навіть не міг повірити у те, що коїться. Я був пригнічений та злий, бо все це здавалося повною несправедливістю.

Тож я жертвував гроші та сподівався, що все стане краще. Але не стало, і я почав хвилюватися через свою неспроможність щось змінити, чого відчайдушно хотів. Згодом зі мною зв’язався друг-режисер. Він планував поїздку на українсько-словацький кордон для зйомок документального фільму і запитав, чи хочу я приєднатися. Я не вагався.

Коли ми вперше потрапили на кордон, у нас не було плану зйомок. У нас насправді не було жодного плану, окрім як розібратися в ситуації. Перше, що ми зрозуміли, — це те, що можемо допомогти людям перенести їхні речі, коли вони перетинають кордон. Але після ми допомогли їм у всьому, що було потрібно. Так у нас налагодилися зв’язки, люди почали довіряти і спілкуватися з нами. Вони поділилися своїми історіями й дозволили нам подорожувати з ними, фотографувати та знімати на відео. Усе було органічно.

Моє ставлення до ситуації особливе. Бабуся моєї мами приїхала з Одеси. Наша сім’я — єврейська, і прабабуся тікала в 1895 році, коли козаки влаштовували в місті погроми. Її батько загинув під час нападу, а вона втекла з матір’ю до Нью-Йорка. Коли я бачив усіх цих жінок і дітей, які йшли через кордон, я не міг не згадати власну прабабусю та її матір. Чи сильно це відрізняється від того, що сталося з моєю родиною 127 років тому?

Моє ставлення до ситуації особливе. Бабуся моєї мами приїхала з Одеси.

У поїздці ми були з групою документалістів, і ще один друг долучився до нас як волонтер. Сам я рідко знімав, робив це лише тоді, коли відчував інтимність моменту, коли не було метушні. На той час ми вже суттєво зблизилися з героями, тож я знімав, коли вони вже довіряли мені, розуміли мої наміри.

Щоб подорожувати з людьми і намагатися правдиво розповісти їхні історії, необхідно мати з ними зв’язок, схожий на дружбу. У цьому сенсі мені часто здавалося, що я більше компаньйон, ніж фотограф. Я витрачав стільки ж часу на те, щоб слухати історії чи гратися з дітьми, як і на зйомку. Слухати та співпереживати часто було єдиним, що я вважав можливим певної миті.

Мабуть, місцевому фотографу було б легше спілкуватися з людьми, здобувати довіру й отримувати від них ці історії. Але також я впевнений, що місцевим набаго важче знімати руйнування знайомих місць. Зрештою, головне, аби кожен робив те, що може.

Перші люди, яких я зустрів під час цієї подорожі, щойно втекли від війни. Деякі були приголомшеними, інші, здається, не бажали сприймати реальність. Багато хто казав, що вони одразу повернуться до України, коли припиняться бої.

Але минув рік, і все дуже змінилося. Зараз я працюю над новим проєктом про тих, хто опинився в Берліні, й бачу неймовірне нове ставлення. Є рішучість, бойовий дух. Ошелешений і втомлений біженець, якого я міг зустріти в перші дні війни, перетворився на загартовану, непохитну, потужну бойову силу.

Більшість людей прибувають у Вишнє Німецьке виснаженими. Вони приходять перед світанком близько п’ятої години, коли кордон відкривається для нового дня. Одні голодні, інші втомлені, а ще більше ошелешені. Вони нерішуче прямують до нової країни, штовхаючи вперед шумні візки для речей, які їм видали в зоні багажу, або втомлених дітей. Найбільше усім потрібно посидіти, особливо людям похилого віку, а потім уже — кава чи чай. Багато хто плаче, коли нарешті зупиняється і присідає. Температура наприкінці березня непередбачувана, і ці ранки були надзвичайно холодними. Тут є бутерброди, візки, зубні щітки, туалети. Також мило й шампунь, але душу немає. Є медичний намет і великий контингент пожежної частини. У представників Мальтійської церкви — смачні цукерки та фруктовий чай. Грецька православна церква має свій куточок із речами й тимчасовою каплицею.
Хоча настрій невеселий, трапляються швидкоплинні моменти радості. Майже завжди атмосферу розряджають діти. Коли навіть плюшеві ведмедики, іграшкові машинки та ляльки не можуть викликати посмішку, останнім варіантом часто лишаються бульбашки. Кілька разів, коли я бачив їх ширяючими в повітрі, ці мильні чудеса приносили радість, підіймали настрій і дарували надію багатьом присутнім.
Рано-вранці, коли кордон закритий і потік біженців призупинений, є час для молитви. У наметі Грецької православної церкви знаходиться імпровізована каплиця, її очолюють капелан словацької армії та молодий священник, який ще навчається. Усі прихожани — волонтери, виснажені чергуваннями та емоційним тиском, який є платою за їхню роботу на кордоні. Службу проводять словацькою мовою, у ній багато молитов за сусідів-українців.
Після кордону наступною точкою подорожі є табір для біженців у Міхаловце. Автобуси прибувають і від’їжджають протягом дня один за одним, привозячи переміщених осіб. Це перший шанс для багатьох сімей виспатися та поїсти чогось теплого після перетину кордону. У таборі є більшість необхідних речей. Щоправда, як і на кордоні, душу тут немає.
Багато людей приїжджають із домашніми тваринами. Собаки, здається, налаштовані захищати — вони ніби відчувають несправедливість, вчинену щодо їхніх господарів. Вони неспокійні, гавкають і параноїдальні у своїй пильності. У таборі за ними добре доглядають. Завдяки пожертвам тут є їжа, повідки, іграшки, ласощі, також їм надають ветеринарну допомогу. Собакам не забороняють заходити будь-куди і взагалі вітають на території.
Удень великий спальний намет майже порожній. Більшість людей поїхали в місто або блукають кемпінгами. Ту невелику кількість речей, які вони привезли з собою, біженці залишають поруч або на вибраному ліжку. Порожніх місць мало. Кілька дітей граються в кутку, відведеному для розваг. Там багато вживаних іграшок, проєктор для дитячих фільмів. Багато хто з людей, які залишаються в наметі протягом дня, сидять або лежать на своєму ліжку, скролячи новини на телефоні або дивлячись у порожнечу. Деякі, здається, не можуть або не хочуть залишити свій спальник. З настанням ночі намет буде заповнений.
У першу ніч у цьому таборі я зайшов до спального намету. Тоді було тихо й дуже холодно. Була третя година, і всі, крім цього хлопчика, спали. Він сидів прямо біля своєї сплячої матері. Його ліжечко стояло біля входу, і єдине світло всередині намету йшло від ліхтаря ззовні. Це був лише відблиск, але він підняв хлопця. Спочатку той не галасував і не метушився — просто сидів і дивився на мене. Коли я зняв його, він усміхнувся, замахав руками й захихотів. Наступного дня словацький міністр разом із багатьма фотографами та журналістами приїхав оглянути табір біженців. Увечері вони всі прийшли до намету. Їхні запитання та зйомка багатьом заважали спати. Вони навіть попросили кількох мешканців позувати для світлин. Тоді востаннє дозволили фотографувати вночі у спальному наметі.
Коли світає, час вирушати з табору до наступного пункту призначення. Залізничний вокзал Міхаловце розташований за декілька хвилин їзди. Завантаження та розвантаження автобуса займає значно більше часу.
Узяти квитки на залізничному вокзалі може бути складно. Тому ті, кому вони потрібні, передають інформацію про свій пункт призначення та кількість подорожніх волонтерам, а вони вже потім узгоджують деталі з касирами. Для громадян з українським паспортом квитки безкоштовні. Діти навколо втомлені через ще одну ніч, проведену не у своєму ліжку.
Вагони гойдаються туди-сюди, поступово присипляючи втомлених. Змінюється пейзаж: засніжені гори, потім луки, що прокидаються навесні, далі депресивні промислові міста. Антиутопічні місця, прекрасні у своєму запустінні. Дехто зауважує, що все виглядає як удома. Але більшість надто втомилися, щоб звертати увагу. Сидіння досить зручні, і в цьому потязі тепло. У наметах було холодно, але все одно тепліше, ніж гуляти серед ночі. Отже, настав час мріяти. Якщо ще є про що.
Крістіна та її двоє дітей прибули до Словаччини минулого тижня, подорожуючи пішки після втечі з Луганської області три тижні тому. Коли ми їхали потягом із Міхаловце до Кошице, вона розповіла мені, що сталося. Одного дня, після вечері, коли сім’я сиділа у вітальні, її кухня вибухнула. Це було пряме влучання артилерійського снаряду. Потім вимкнулася електрика. Жасмін, її молодша донька, змінилася. До влучання снаряду була спокійною, а тепер не може всидіти на місці. Хоча вона кумедна й дуже мила, і ми з Крістіною сміялися, коли вона хихотіла й лазила по вагону, але насправді це було не смішно. Щось було не так із дитиною. Її старший, Артур, здався мені стоїком. Але чи справді 10-річна дитина може бути стоїком? Я підозрюю, що це його спосіб впоратися з травмою. Під час годинної поїздки ми грали та розмовляли. Коли Крістіна показала мені фотографії свого будинку, ми плакали. Коли я дізнався, що її чоловік зник, я ще більше плакав.
Прибуваємо до Кошице. Табір для біженців тут знаходиться у громадському центрі. Він менший, ніж у Міхаловце, і там немає наметів. Територія переповнена. Це зовсім поруч із залізничним вокзалом, тому немає автобусів, які привозять людей. Є місця для сну, а їжу готують у нормальній їдальні. У громадському центрі розташований басейн, але він, здається, був занедбаний протягом тривалого часу. Навколо літають ворони, підіймаючи бруд з глибини.
В останньому вагоні потяга, коли Юрій дивився на зникаючу східну Словаччину, він сказав мені, що вона схожа на Кривий Ріг, де він народився. Пізніше він показував на телефоні відео з містом до війни і з гордістю розповідав, що звідти родом і Володимир Зеленський. Ми прямували на захід до Відня, де на біженців чекав новий дім лише за 1 500 кілометрів від лиха війни. Оскільки Юрій і його сім’я готові до нової сторінки, я залишив їх недалеко від Відня, щоб розпочати подорож із новими родинами, які розповіли б нові історії. Коли їхній потяг рушив, я заплакав. Я виплакував усе, що коли-небудь відчував усередині, все, що я вдавав, що не відчуваю, і все, про що я завжди говорив, що це налагодиться. Я плакав, тому що наступна подорож потягом буде іншою, але все ж вони всі такі схожі. Я плакав, тому що у мене є дім, який чекає на моє повернення.

Нове та Найкраще

781

664

657
1 043

Більше матеріалів