Фотопроєкт

Жінко, не плач: Портрети українок на польському кордоні

Фотографи Жан-Марк Каймі та Валентина Піччінні задокументували кілька історій українок у школі польського Перемишля, яка стала притулком для біженців. Вони також попросили жінок показати символічну річ, яку ті встигли взяти з собою. Так з’явилася серія No Woman No Cry.
Жан-Марк Каймі та Валентина Піччінні

Дует фотографів з Італії, які з 2013 року працюють над документальними і персональними проєктами. Роботи публікувалися у The Guardian, Die Zeit, Politico, Le Monde, Wired і GQ. Дует отримав кілька міжнародних премій, а також був фіналістом Bird in Flight Prize ‘2020 із проєктом Güle Güle. Протягом кількох років вони висвітлювали події в Україні, зокрема Революцію Гідності та війну на Донбасі.

— За кілька місяців до вторгнення ми переїхали до Києва, у квартиру нашого друга на Оболоні. Ми документували життя країни, яка готувалася до війни. Усюди з’являлися майстер-класи з виживання, невідкладної медичної допомоги, поводження зі зброєю тощо. Ці курси були популярними серед звичайних людей.

Коли почалася війна, ми поїхали до Львова, щоб зафіксувати масову втечу людей, якої не було з часів Другої світової. Зі Львова рушили до Польщі. Там у нас був доступ до школи у Перемишлі, яку перетворили на пункт збору біженців. Серія No Woman No Cry була створена саме там.

Жінок ми фотографували майже одразу після прибуття до притулку, всі мали драматичну історію. Вони розповіли нам, як залишали в Україні своїх літніх батьків, друзів, домашніх тварин, будинок, роботу та все, що нажили протягом життя. Серія базується на концепції диптиху: інтимний портрет героїні великим планом поєднується з чимось важливим, що вона взяла з собою і що має велике символічне значення. Це можуть бути паспорт, фотографії, талісман на удачу, домашні тварини, дитячі іграшки, рятівні ліки та навіть кухонний ніж.

Своєю серією ми хотіли озвучити окремі історії, уникаючи образу анонімної масової міграції. Це дозволяє глядачу зіткнутися віч-на-віч з героями історичної події та з впливом війни на людські життя.

Галина, 30 років, Київ

До війни була квіткаркою. До Перемишля приїхала сама, але дорогою подружилася з іншими жінками, з якими вони підтримували одна одну. Перед втечею до Польщі вона три дні провела в підвалі. У Києві залишилися мати і брат. Вона досі не знає, куди їй податися, і постійно запитує, у якій європейській країні найкраще оселитися. Вона обирала між Францією, Італією та Бельгією.

«Я вже була біженкою. Вісім років тому мені довелося тікати з Луганська, тому що вони розбомбили наш будинок, а тепер я мушу тікати з Києва».
Наталя, 69 років, Сміла, Черкаська область

Вона втекла разом зі своєю літньою матір’ю, 92-річною Ларисою. До війни була вихователькою в дитячому садку. Донька не хотіла їхати і залишилася у Смілі, бо її чоловік пішов до армії. У школі Перемишля Наталя і Лариса чекають уже чотири дні. Друга донька, Ольга, приїде за ними і відвезе до Німеччини, де вона живе кілька років.
Марина, 34 роки, Київ

Вирішила виїхати з міста, хоча вся її родина залишилася в Києві. Розлучена, дітей не має. Марина подорожувала потягом разом зі своєю собакою Лолою за маршрутом Київ — Львів — Перемишль.

«Я все ще не знаю, куди я хочу піти. Я просто хочу дістатися безпечного місця, де можу почати жити знову».
Оля, 43 роки, Харків

Розлучена мати п’ятьох дітей їхала до Перемишля разом із ними та морською свинкою Пеппою. Оля працює в центрі допомоги покинутим тваринам. Вона була змушена залишити вдома собаку. Нею опікуються сусіди, які вирішили не евакуюватися. Для жінки першочерговим було врятувати своїх дітей, які є найголовнішим у її житті. Тому вона записала їхні імена в нашому щоденнику, щоб ми їх сфотографували.
Вікторія, 38 років, Гостомель, Київська область

Колишня вчителька англійської мови, вона втекла разом із дітьми, 14-річною Сонею та 8-річним Іллею. Жінка розповіла про їхній важкий шлях. З Гостомеля до Василькова їх вивіз сусід, потім вони опинилися в Білій Церкві, далі була Житомирщина, Львів та потяг до Перемишля. Вони вирішили оселитися в Щецині, де живе хрещена мати Вікторії. Її колишній чоловік — тунісець, він виїхав на батьківщину 23 лютого. Її новий хлопець воює з 2014 року, зараз він на фронті.

«Я встигла втекти вчасно. Зараз дуже складно звідти вибратися. Як повідомили сусіди, мій будинок зайнятий російськими солдатами. Я врятувалася під бомбами, тому навіть не змогла забрати жодних документів. Єдине, що я взяла з дому, — це ніж, щоб захистити себе та своїх дітей».
Марина, 43 роки, Київ

Вона глухоніма, працювала на фабриці. Втекла разом зі своєю 16-річною донькою Машею та подругою, яка також узяла своїх дітей. Коли вони прибули до польського пункту пропуску в Медиці, колишнього чоловіка її подруги, який їхав із ними, зупинили на українському кордоні, бо він не мав належних документів, аби покинути країну. Залишившись самі, вони вирушили до притулку в Перемишлі. Звідти до Кракова — на літак до Мілана, де на них чекають друзі. Вони з дочкою планують пробути в Італії максимум три місяці, а потім повернутися до Києва. Марина показує нам фото мами, яка лишилася в Києві, бо не хотіла кидати свій дім.
Кіра, 10 років, Київ

Вона прямує до Німеччини з матір’ю Аліною. Вони їхали разом потягом, щоб дістатися польського кордону. Кіра вчиться у середній школі. Її батько та дорослий брат залишилися у Києві в очікуванні призову до армії. Кіра показує нам ляльку, яку їй подарували волонтери, щойно вона перетнула кордон. Вона не встигла взяти свою іграшку з дому.

«Я не знаю, що станеться, коли я приїду до Німеччини, чи зможу одразу піти до школи, але думаю, що це буде цікавий досвід».
Іванка, 39 років, Кременчук

Вона їхала потягом до Перемишля з двома дітьми, 8-річним Валентином і 2-річною Маргаритою. Жінка не знає, куди податися, але чула про велику українську громаду в Італії, і це її заспокоює. Іванка незаміжня, її мати залишилася в Карпатах. Вона взяла з собою дуже мало, але поклала в сумку маленьку іграшку доньки. Для неї це символ їхньої сім’ї.

«Єдине, що мене турбує, — це зробити правильний вибір для своїх дітей, для їхнього майбутнього».
Люба, 64 роки, Київ

Вона втекла разом із дочкою. У потязі зі Львова до Перемишля Люба втратила всі документи та багаж, де були її життєво необхідні ліки. Вона дуже боїться, що не зможе дістати їх, оскільки для цього потрібен рецепт лікаря. Єдині ліки, які вона мала при собі, були в кишенях. Уже чотири дні жінка з дочкою перебувають у приміщенні школи. Вони не знають, куди йти. У них немає друзів за кордоном.

«Не знаю, що залишилося в Києві, чи стоїть мій будинок, тому що, коли я тікала, бомбардування було близько».
Лєра, 13 років, Бородянка, Київська область

Вона втекла разом із сестрою та матір’ю. Вони прямують до Берліна, хоча нікого там не знають. Дівчина планує негайно поновити навчання. Її мрія — стати психологом. Лєра каже нам, що її бабуся вирішила залишитися. Перед тим як піти, вона подарувала дівчині статуетку янгола-охоронця, яка була вдома. Це стане першим предметом у її новій кімнаті.
Марина, 48 років, Стрілкове, Херсонська область

Вона дуже любить свою роботу готельного менеджера та місця біля Азовського моря, де живе. Жінка була у відпустці, коли почалася війна, і її сусіди повідомляли їй про ситуацію вдома. Цілими днями вони казали їй, що немає ні води, ні світла і що росіяни наступають. Далі лаконічне останнє повідомлення: «Усе добре». Незважаючи на спроби щось з’ясувати, відповіді вона не отримала. Марина вважає, що телефон її сусідів забрали росіяни. Вона перестала щось запитувати, побоюючись за них. Жінка приїхала до Польщі сама, тепер прямує до Італії, у провінцію Болонья, де живе її друг. На фото вона показує маленьку Біблію, єдиний особистий предмет, який взяла з собою у відпустку.

«Коли я відпочивала з друзями в Центральній Україні, зі зворотним квитком на руках, почалася війна. Моє село поряд із Кримом одразу захопили росіяни. Я не могла повернутися додому».
Оксана, 38 років, Одеса

Має ступінь психолога, але працює менеджеркою з логістики в міжнародній компанії з доставки вантажів. Кілька років розлучена, подорожувала разом із 6-річною дочкою Фейрузою та мамою Вікторією. Вони прямують до Чехії, оскільки не хочуть їхати надто далеко. Оксана планує шукати там роботу за фахом. Вона не боїться необхідності вивчати нову мову і розраховує зробити це за два-три місяці. Вікторія (зображена праворуч) виглядає дуже травмованою війною. Вона розповідає, як у бомбосховищі бачила вагітну жінку на останніх місяцях, яка робила аборт від сильного переляку, викликаного бомбардуванням. Жінка постійно плаче, налякана й розгублена.
Світлана, 17 років, Бородянка, Київська область

Втекла разом із сестрою та матір’ю. Вони прямують до Берліна, хоча нікого там не знають. Світлана захоплюється малюванням і хоче стати тату-майстром. Вона вважає, що Берлін може бути цікавим містом, де вона навчиться цього мистецтва. Дівчина показала нам свій альбом для малювання і сказала, що ніколи не поїде без нього.
Леся, 27 років, Житомир

Уже три дні перебуває у притулку Перемишля. Вона вирішила тікати з України, бо бачила, як над її головою проносяться ракети та літаки. Її мати не хотіла виїжджати, незважаючи на обстріли зовсім близько. Дорога була дуже важкою, потяг із Житомира до Львова був набитий людьми. У Львові вона кілька годин чекала пересадки на потяг до Перемишля. Леся показує нам свою фотографію в її рідному місті перед меморіалом Другої світової війни.

«Я хотіла б оселитися у Варшаві, навіть якщо я сама і нікого не знаю. Сподіваюся, що волонтери допоможуть знайти житло».
Леся, 26 років, жила в селі під Ірпенем, Київська область

Вона з 3-річною донькою Катею їхала потягом Київ — Львів — Перемишль. З ними також були її свекруха та невістка. Два дні вона перебувала у притулку в Перемишлі, далі поїде до Німеччини. Її чоловік залишився в Києві підтримувати армію. Дідусь і бабуся чоловіка ще в Гостомелі й не хочуть їхати. По телефону бабуся плаче. Вони намагаються підтримувати спілкування, але не завжди можуть робити це через поганий зв’язок.

«У мене немає друзів у Німеччині, тільки далекі знайомі та друзі друзів. Я не знаю, що з нами там буде. Кожного дня я думаю про свого чоловіка і боюся, що більше його не побачу».

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю редакції.

Нове та Найкраще

186

650

222
357

Більше матеріалів