Фотопроєкт

Усі дороги ведуть додому: Подорожі під час війни Іви Сідаш

Уже більше року Іва Сідаш їздить східними та південними областями України і знімає життя під час війни. Тож у дорозі вона проводить багато часу, й саме дорога дозволяє їй осмислювати цей досвід.
Іва Сідаш

Фотографка. Фіналістка міжнародного конкурсу Fujifilm Moment Street Photo Awards 2021, випускниця курсу Visual Storytelling 2022 від ICP. Роботи були представлені на колективних виставках в Україні, США, країнах Європи та Азії. Світлини публікувалися у Financial Times, Der Spiegel, Fisheye Magazine, Bird in Flight тощо.

— Я часто запитую себе, що ховається за тими слідами та шрамами, яких стає все більше з часом і з наближенням до лінії фронту. Яка історія кожної знищеної машини, кожного поламаного дерева чи прострілених білбордів та дорожніх знаків? Чим довше їдеш, тим більше питань і менше відповідей.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу зрозуміла, що не хочу і не можу стояти осторонь. Камера стала моїм порятунком та можливістю знати, що відбувається. Десь наприкінці квітня 2022 року я поїхала до сильно зруйнованого тоді й порожнього Харкова і там зрозуміла, що Схід — місце, де я маю бути й де мені є що робити.

Війна — це не лише про смерть, але також про життя і боротьбу кожної людини в умовах воєнної реальності. Це маленькі діти, яких оберігають батьки, чи старші батьки, яких оберігають їхні діти. Це стосунки між людьми, і це бажання вижити.

Я об’їздила вже майже всю Харківщину, частину Донецької та Херсонської областей, побувала у Дніпрі, Одесі, Кривому Розі й інших містах і селах, які прямо або опосередковано зачіпає російська агресія в Україні. У цих поїздках я зазвичай поринаю у світ болю та несправедливості кожної людини. Мене торкають ці історії, і проживаю я їх саме в дорозі, наодинці зі своїми думками. Дорога стала для мене місцем рефлексії прожитих з 24 лютого моментів.

Мене торкають історії людей, і проживаю я їх саме в дорозі, наодинці зі своїми думками.

Так я продовжувала рухатися далі, оминаючи воронки на асфальті, запчастини від машин і повалені дерева. Майже у всіх поїздках на Схід я в якості пасажирки, тому можу максимально занурюватися в той простір, який минаю і проживаю.

Усі світлини зроблені на фотоплівки 30-річної давності, понівечені, непередбачувані й різні. Знімки я проявляла та сканувала сама — це давало можливість доторкнутися до своїх переживань, заглибитися в них і зрозуміти.

Якісь плівки я купувала на OLX, якісь на блошиному ринку в Харкові. Понівеченими називаю їх тому, що вони давно протерміновані. Їм більше років, ніж мені. Працювати з подібною плівкою завжди ризиковано, ти не знаєш, як вона поведе себе у ході зйомки або проявлення, чи вистачить часу. Перша плівка з серії вийшла зовсім темна — жодного кадру. Під час такої зйомки у мене було дивне відчуття непевності — те ж саме я відчуваю, проїжджаючи зруйнованими війною дорогами.

Цим плівкам більше років, ніж мені. Працювати з ними завжди ризиковано.

Дорога є свідком того, що відбувалося і відбувається в нашій країні. Вона наче промовляє до мене — своїми пейзажами, своїми руйнуваннями. Ця дорога мені болить, але попри біль дорога в моєму розумінні — завжди шлях, який обов’язково кудись приведе: до себе, до правди, до реальності, в якій ми живемо.

Крім того, у час великої війни дорога особливо важлива, адже вона сполучає, захищає та веде далі. Тож і мій проєкт називається «Дорогою далі» (Further along the road). Мені важливо відчувати життя навіть тоді, коли його так мало. Важливо йти далі, бо я знаю, куди хочу прийти: у вільну Україну без постійного відчуття небезпеки.

У час великої війни дорога особливо важлива, адже вона сполучає, захищає та веде далі.

Нове та Найкраще

731

634

638
988

Більше матеріалів