Класика жанру: Взірець постмодернізму на Подолі

Наприкінці 60-х, паралельно із будівництвом гілки метро до Оболоні, у Києві вирішили оновити Поділ. Старі будинки треба було зносити через їхній поганий стан. Замість них спочатку збиралися звести звичні модерністські будівлі, але, оскільки це історичний район, типові панельки виглядали б чужорідно в існуючих кварталах. Тому архітектори стали шукати компроміс і зрештою звернулися до постмодернізму. Це збіглося зі світовими тенденціями — з початку 70-х намагалися урізноманітнити типову забудову, ускладнити форми споруд.

На Подолі вирішили залишити стару структуру вулиць, а нові будівлі вписати в історичний контекст. Оновити зібралися чотири квартали між вулицями Кирилівською, Межигірською, Оленівською та Введенською. А також три квартали в історичній охоронній зоні між вулицями Хорива, Набережно-Хрещатицькою, Волоською і Сковороди.

У конкурсі Київпроєкту на забудову цього простору перемогла група архітекторів на чолі з Ігорем Шпарою. Для зручності група розділилася на дві команди. Першу очолив Юрій Шалацький. До неї входили Ігор Шпара, Леонід Мороз, Георгій Духовичний та Тетяна Лазаренко. Вони займалися чотирма кварталами у межах Кирилівської — Межигірської.

Другу команду очолив Віктор Розенберг. До складу входили Сергій Захарченко, Віра Юдіна, Наталія Тітова, Жанна Коник, Олексій Цвях, Наталія Родичкіна.

Три квартали Розенберга проєктували з 1978 по 1986 рік і будували з 1983-го по 1988-й. Над кварталами Шалацького працювали з 1979 по 1989 рік та зводили їх у 1984—1993-му.

Проєктували будинки в рамках модернізму — робили стандартні функціональні каркаси із залізобетонними елементами. А вже потім архітектори додавали класичні деталі, щоб вписати нові споруди в історичну забудову. У результаті нові об’єкти хоч і не наслідували старі методи будівництва, проте гармоніювали з оточенням, були співрозмірними та повторювали класичні декоративні елементи.

Архітектори додавали класичні деталі, щоб вписати нові споруди в історичну забудову.

Втім, постмодернізм не просто копіює старі композиції та елементи, а пристосовує їх до сучасності. Тому ці класичні складові виходять строгими, мінімалістичними, іноді зумисне нелогічними.

Наприклад, будинок на перетині Оболонської та Костянтинівської має складну конструкцію вигнутого аттика. Аттик — це типовий прийом класичної архітектури, зазвичай строго симетричний. Однак у цій постмодерністській варіації він асиметричний, трохи зсунутий праворуч і неначе вростає в частину будинку, розташовану на вулиці Костянтинівській. Вертикальні виступи стіни на аттику переходять у колони, а просвіти створюють виразний контраст між червоною цеглою і синім небом.

На вулиці Оленівській, 10, мансарди із двоскатним дахом і невеликими віконцями взагалі відсилають до фортифікаційних веж. На вершинах «веж» навіть є флагштоки. Із сусідніми будівлями цей дім з’єднаний декоративними арками.

На деяких будинках зробили двоскатну покрівлю і вікна з цегляними склепіннями, як у класичній архітектурі. Й додали їх саме для декорування, оскільки під склепіннями встановили звичайні залізобетонні балки.

На перехресті вулиць Кирилівської та Оболонської на вході у двір є розімкнута ротонда — такі будували ще у Стародавньому Римі. На її прикладі видно, як можна адаптувати класичний елемент у сучасну архітектуру. І ще одна цікава, архаїчна і складна у виконанні деталь — маленький цегляний карниз на напівкруглому перекритті ротонди.

Будинок на Костянтинівській, 59, має класичну для архітектури ренесансу композицію: фасад розбили на три нерівні частини. Колони на вході одночасно підтримують лоджії, тобто вони не лише для краси.

На будинку 13 на Оболонській, а також на вулицях Спасій, 21-23, і Сковороди, 13/9, теж є аттики з роз’ємами, зроблені лише для декорування. Самі споруди нагадують дохідні будинки, вони мають характерні еркери й ніші фасаду. Еркери та балкони розташовані симетрично, як і прийнято у класичній архітектурі. При цьому відсутній карниз, який мав би бути у типовому дореволюційному неокласичному будинку, а фасад модерністський.

Двори, дитсадки, школи, місця відпочинку — все у цих кварталах виконано у єдиному стилі, взаємопов’язано і перемежовується з арками, пропілеями, різнорівневими перекриттями й безліччю внутрішніх тротуарів. Зараз такі прийоми у будівництві вважають надмірними і дорогими та саме вони створюють затишний простір. Наприклад, у дворі будинку на Оболонській, 13, зробили довгу класичну аркаду через усе подвір’я. Вона також нефункціональна, але пов’язує різні кінці кварталу й підкреслює його єдність.

Усе у цих кварталах виконано у єдиному стилі та взаємопов’язано.

Альтанка на Костянтинівській є невід’ємною частиною ансамблю забудови. Від постмодернізму у неї кубічна форма та відсутність скатів на даху: він плаский. За тридцять років конструкція природно зістарилася — такі споруди треба час від часу реставрувати. Натомість комунальники вирішили її позбутися. У жовтні 2020 року вони зруйнували половину альтанки, але місцеві жителі встигли перешкодити роботам. Тепер на залишках конструкції висить повідомлення, що до кінця червня знесення завершать.

У кварталі Розенберга є нова будівля школи № 124, автором якої є архітектор Київпроєкту Олександр Комаровський. Це один із найяскравіших прикладів київського постмодернізму. Споруду зробили контрастною завдяки глибоким прямокутним нішам фасаду та чітко виділеному двоскатному даху. Є тут і відсилки до замкової архітектури: заглиблені вікна з маленькими карнизами, а також велика пласка поверхня стін, облицьованих цеглою.

Для архітектури постмодернізму взагалі характерне використання цегли. Вона урізноманітнює монотонність бетонних площин, додає текстури. Цеглою облицьовували стіни, з неї ж робили декоративні елементи: аттики, колони, парапети, портики, лопатки, еркери та фронтони. Тобто для класичних елементів — класичний матеріал.

В основі ж усіх будинків — набагато міцніший залізобетон, який дозволяє працювати зі складними і при тому масивними формами, робити великі проходи між будинками. У залізобетонних конструкціях є проблема міжпанельних стиків, і подолати цей недолік можна якраз за допомогою цегли. Тож архітектори і зверталися до монолітно-цегляного будівництва: каркас залишали залізобетонним, а зверху вкривали його цеглою. Так недоліки матеріалів взаємовиключалися, а переваги посилювалися.

У подільських кварталах використали кілька видів цегли — сіру, білу та червону, а в деяких будинках фасад взагалі пофарбували. Завдяки такому прийому забудову також вписали в історичний контекст місцевості: раніше споруди фарбували, щоб приховати нештукатурену текстуру стін.

Ці подільські квартали є свого роду енциклопедією постмодернізму, за ними можна вивчати стиль. На відміну від того, що з’явилося у постмодернізмі 1990—2000 років, тут немає кітчу, немає гіперболізації форм і фантазійності. Архітектори не намагалися замаскувати сучасність споруд та імітувати старовину. Натомість вони вправно поєднали модерністську архітектуру з класичними елементами.

Архівні фото — Сергій Захарченко / «Старі фото Києва», сучасні фото — Gekon6666