Історія головної бунтарки архітектури ХХ століття Ейлін Грей та її квір-будинку

Кетлін Ейлін Морей Сміт складно одразу зарахувати до аутсайдерів: вона народилася у 1878-му в родині заможних ірландських аристократів, а у 20 років була представлена двору у Букінгемському палаці. Коли її мати стала баронесою Грей, Ейлін разом із братами і сестрами стала носити це дворянське шотландське прізвище.

Але все своє життя Грей не вписувалася в поняття норми. Вивчаючи мистецтво в Лондоні і потім у Парижі, вона захопилася небанальною східною технікою лакування, яку апропріювала на західний лад, створюючи меблі у стилі ар-деко. І досягла успіху в цьому — разом зі своїм учителем японцем Сейзо Сугаварою Ейлін відкрила студію, в якій робила меблі для найзаможніших людей Парижа. Тут же вона в 1907 році купила квартиру на другому поверсі будинку 21 на вулиці Бонапарта, біля Латинського кварталу, де з перервами і прожила до своєї смерті в 98 років.

У Парижі Грей, будучи бісексуалкою, оберталася в товаристві лесбійок і зустрічалася з Марі-Луїз Дам’єн — співачкою Даміа. Разом з її ручною пантерою вони їздили містом у кабріолеті. До речі, Ейлін була однією з перших жінок-водіїв у Парижі, і на початку Першої світової війни вона змінила кабріолет на карету швидкої допомоги, а у свої 80 років навіть хотіла купити скутер Vespa, хоча вже майже втратила зір.

У 20—30-х роках Грей, не маючи архітектурної освіти, вже прославилася як архітекторка. Вона допомагала іконі сучасної архітектури Ле Корбюзьє створювати павільйон для Експо в Парижі в 1937-му, входила до французької Спілки сучасних художників — руху, члени якого працювали в новому інтернаціональному стилі. У 1926—1929 роках вона спроєктувала і звела свою найзнаменитішу будівлю — віллу Е-1027 на південному березі Франції. Грей створювала її для себе і свого коханця, архітектора й редактора французького журналу про авангардну архітектуру L’Architecture Vivante Жана Бадовічі. У неї також була вілла Лу Перу в Сен-Тропе і вілла Tempe à Pailla в Ментоні, побудована вже після розриву з Бадовічі.

Після Другої світової Грей вела закритий спосіб життя і була забута сучасниками. Її віллу в Сен-Тропе підірвали під час війни, а віллу в Ментоні розграбували. Ейлін повернулася до своєї паризької квартири на вулиці Бонапарта, де і працювала до останніх днів, але більше не створила нічого, що привернуло б до неї увагу.

У 1972-му на аукціоні в Парижі розпродавали предмети з маєтку модельєра Жака Дусі, який колись придбав кілька виробів Грей, включаючи ширму Le Destin. Її і купив Ів Сен-Лоран за рекордні на той час 36 тисяч доларів, що знову викликало цікавість до постаті Ейлін. Після цього відбулися перші ретроспективні виставки її робіт у 1973 році, в Лондоні й Дубліні. Королівський інститут архітекторів Ірландії зробив Грей своєю почесною членкинею, коли їй виповнилося дев’яносто п’ять.

Вілла Е-1027

Назва вілли E-1027, яку Грей проєктувала як заміський будинок для себе і Жана Бадовічі, розшифровується так: Е — Ейлін (Eileen), 10 — номер літери J (Jean) в алфавіті, 2 — літера B (Badovici), 7 — літера G (Gray).

Цей будинок дослідники квір-архітектури на кшталт Катаріни Боннев’єр зараховують до квір-просторів, таким чином намагаючись відійти від патріархальної призми сприйняття робіт Грей, завданої її колегами-чоловіками. Модерністський відкритий план — вільне планування, не розділене стінами на кімнати, — у 20-х роках тільки формувався. Тоді як на віллі Грей усі простори перетікали один в інший, а всі меблі були створені спеціально для дому та часто навіть могли трансформуватися. Шафи і комоди поділяли простір і змінювали його, коли їх відчиняли. Головна вітальня була створена як кімната для роботи, навчання, відпочинку, задоволення, зустрічей і вечірок, і в центрі неї стояв не диван, а ліжко. Тож віллу називають квір-будинком, тому що в ній не було нічого «нормального» і звичного, але цей погляд потребує подальших досліджень архітектури через гендер, фемінізм і сексуальність.

Такий прогресивний підхід до сприйняття простору і проєктування меблів був предметом заздрості для частого гостя вілли — архітектора Ле Корбюзьє, який у 20-х сформулював п’ять принципів нової архітектури і заклав теоретичну основу для модернізму. Його проєкти в ті роки були новаторськими зовні, але в інтер’єрах не було нічого нового: звичайні стільці та крісла, створені за пів століття до того. Концепція будинку як машини для життя, висунута Ле Корбюзьє, розвалювалася зсередини в його ж ранніх роботах.

Ейлін не була згодна з цією концепцією, вона говорила, що будинок — це друга оболонка людини після одягу. І свою віллу Грей проєктувала, швидше за все, зсередини, звертаючи увагу на те, як вона сама пересуватиметься будинком, що бачитиме з вікна. Усі меблі та планування вілли — нестандартні, зроблені спеціально для мешканців, такі, що трансформуються, новаторські. Корбюзьє заздрив тому, що людина без спеціальної архітектурної освіти, ще й жінка, легко перевершує його у створенні сучасної архітектури.

У 1934-му Ейлін залишила віллу після розриву з Бадовічі, якого продовжив відвідувати Корбюзьє. Архітектор і сам не раз хотів купити цей будинок, а в 1938—1939 роках він навіть намалював на стінах сім муралів, що можна швидше розцінювати як акт вандалізму. Пітер Адам, друг Грей, її біограф і один із трьох людей, які прийшли на похорон Ейлін, навіть називає ці мурали «зґвалтуванням». Над деякими малюнками Корбюзьє працював абсолютно голим, деякі мають сексуальний підтекст. Грей жахнулася, коли побачила їх, і вимагала прибрати, а Корбюзьє написав статтю, в якій заявив, що прикрасив її нудний будинок. Архітектор жив біля вілли до кінця своїх днів і потонув, купаючись біля неї у морі.

Під час Другої світової будівлю використовували як мішень для навчальної стрільби німецькі солдати. У 1974 році, коли Грей ще була жива, віллу купив лікар Пітер Кегі, якого в 1996-му вбили в ній же. Після цього тут жили безпритульні.

Реставрацію вілли змогли провести не одразу через бюрократію та брак грошей. Роботи почали у 2000 році, але до 2013-го стало зрозуміло, що у процесі припустилися багатьох помилок, знищивши оригінали, які можна було зберегти, і змінивши пропорції окремих елементів. З 2014 року віллу відновлювали за ініціативи Асоціації Cap Moderne, яка управляє цією архітектурною пам’яткою. Cap Moderne, «мис Модернізму», — так називається місце в курортному Рокбрюн-Кап-Мартені на півдні Франції між Монако і Ментоном. Крім вілли Грей сюди входять ще три об’єкти: кемпінг і котедж Ле Корбюзьє, а також кафе Etoile de Mer, де ці архітектори проводили багато часу з друзями та залишили свої картини. Увесь мис — це пам’ятка архітектури модернізму, внесена до списку спадщини ЮНЕСКО.

Реставрація вілли E-1027 обійшлася в 5,5 мільйона євро. Найважливішим завданням було зупинити ерозію бетону, який легко руйнується в середземноморському кліматі. Віллу реконструювали до стану 1929 року, в тому числі й меблі, для реставрації яких використовували оригінальні матеріали і методи Грей. Одним із найскладніших у відновленні виявився письмовий стіл Ейлін — від нього збереглася лише одна маленька фотографія.

Великим питанням було збереження муралів Корбюзьє, адже Грей вважала їх наругою. З семи муралів архітектора два зникли до 2000 року, тому що перебували зовні, один був сильно пошкоджений під час війни, погано відновлений і згодом стертий, інші чотири все ж відреставрували. Тільки один із них, у головній кімнаті, закрили, щоб не порушувати простір, яким його створила Ейлін.

Про Грей знято два фільми — документальний Gray Matters і художній The Price of Desire, а також написано багато книг. Її біографія добре вивчена, незважаючи на те, що дизайнерка перед смертю спалила більшість листів. Проте, як і багато інших архітекторок, вона відома набагато менше, ніж її колега і суперник Ле Корбюзьє. Але Ейлін Грей ніколи не ставилася до себе занадто серйозно та, іронізуючи зі свого самітництва, говорила, що є «найзнаменитішою невідомістю століття».