Архітектура

Дніпрогес, Держпром, студія Довженка: Українські пам’ятки архітектури ХХ століття, які треба внести до списку ЮНЕСКО

При згадці архітектури зі списку ЮНЕСКО на думку зазвичай спадають старовинні церкви та замки. Але збереження і визнання, які й дає статус об’єкта ЮНЕСКО, потребують не лише історичні будівлі. Bird in Flight розповідає, які споруди ХХ століття заслуговують на таке ж до себе ставлення, що й історична архітектура: серед них гребля і радянські спальні райони.

Наявність об’єкта архітектури у списку ЮНЕСКО не лише забезпечує йому додаткову увагу і привертає туристів, але й надає будівлі найвищий із можливих охоронний статус. Зараз з української архітектури до об’єктів Світової спадщини відносяться Києво-Печерська лавра, Софійський собор у Києві, історичний центр Львова, корпус Чернівецького університету, дерев’яні церкви карпатського регіону та Херсонес Таврійський. Жодної української пам’ятки ХХ століття у цьому переліку немає, хоча претенденти є. Проблема у відсутності уваги до подібних об’єктів в самій Україні — часто вони не мають охоронного статусу і підлягають реконструкції, що руйнує їхній автентичний вигляд.

Bird in Flight поспілкувався з експертками в галузі архітектури та визначив архітектурні пам’ятки ХХ століття, які могли б поповнити цей список. Йдеться про об’єкти, які вже були номіновані, або ті, що мають шанси, враховуючи критерії ЮНЕСКО. Скласти підбірку нам допомагали Катерина Кубліцька, архітекторка-реставраторка, Олена Мокроусова, історикиня, пам’яткознавиця, та Євгенія Губкіна, архітекторка, дослідниця архітектури, авторка книги Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955—1991 та мультимедійного проєкту «Український конструктивізм».

Держпром

Фото: Павло Дорогой
Фото: Filipanti / Wikimedia Commons
Фото: Катерина Кубліцька

Будинок Державної промисловості, або просто Держпром, — одна з найвизначніших пам’яток українського конструктивізму й точно найбільша за розміром. Проєкт обирали на конкурсі, перемогла пропозиція архітекторів Сергія Серафімова, Самуїла Кравця та Марка Фельгера. Реалізацію почали в 1925 році. Таке масштабне будівництво стало можливим саме в Харкові, бо технологію споруждення каркасів із залізобетону у місті використовували ще з 1910-х. «Держпром був монструозно великим. Навіть сьогодні в Україні ми не знаємо прикладів будівництва подібного масштабу», — підкреслює Катерина Кубліцька.

Головним інженером став Павло Роттерт. Він розробив технології — виробництва індустріального бетону та механізації будівництва, — завдяки яким Держпром вдалося завершити за рекордні три роки. Під час Другої світової будівля вціліла, проте отримала значні пошкодження, які усунули у повоєнний період.

У 2001-му розпочалася реконструкція Держпрому. Тоді споруда втратила багато автентичних деталей, перш за все вікна. Після цього комісія ЮНЕСКО, яка саме розглядала можливість внесення Держпрому до свого реєстру, і виключила його зі списку номінантів. Оскільки скління будівлі — це значна частина усієї площі фасадів, така реконструкція поставила під загрозу цілісність об’єкта, автентику і його естетичну цінність.

Пізніше тут відремонтували переходи між частинами споруди: їх утеплили, змінивши контури й зовнішній вигляд. Також Держпром втратив оригінальну штукатурку, замість неї з’явилася звичайна сучасна.

«Будівля знаходиться на балансі обласної адміністрації, яка і проводить реконструкцію. Водночас департамент охорони спадщини ХОДА подавав Держпром до попереднього переліку об’єктів ЮНЕСКО вдруге, просто повторивши формулювання, з яким його намагалися включити до цього списку у 90-х. Тобто одна рука ніби захищає будівлю, а інша — знищує, робить усе, аби комісія, якщо вона колись приїде, побачила, що цей об’єкт не вартий того, щоб потрапити до переліку ЮНЕСКО», — вважає Євгенія Губкіна.

За подібних обставин є сенс подавати Держпром до списку ЮНЕСКО не як архітектурну пам’ятку, а як частину містобудівного комплексу — площі. Для комітету ЮНЕСКО важливо, коли заявка має за собою певну ідею, що відображає цілу епоху. У комплексного містобудівного об’єкта набагато більше можливостей відповідати такому підходу.

Дніпрогес

Фото: Денис Давидов
Фото: Денис Давидов
Фото: Денис Давидов
Фото: Денис Давидов
Фото: Wikimedia Commons

Це перша гідроелектростанція на Дніпрі, збудували її у 1930 році. За роботою наглядав американський консультант, інженер Г’ю Лінкольн Купер. Під час Другої світової війни частина споруди була зруйнована, проте потім повністю відтворена з тих самих матеріалів за участі автора першого проєкту, архітектора Георгія Орлова.

Це діюча електростанція, що не має статусу пам’ятки архітектури, а лише статус пам’ятки історії. Тому нинішні власники можуть перебудовувати Дніпрогес на власний розсуд.

«Місцева влада сприймає цю архітектуру лише як виробничу потужність і не просуває ідею про реставрацію об’єкта й визнання його пам’яткою архітектури. Тут є економічні чинники, тому що експлуатантам електростанції треба мати можливість ремонтувати її, здійснювати добудову. Нещодавно були замінені турбіни в машинній залі, але наразі немає інформації про стан інтер’єру там, який досить цікавий», — розповідає Євгенія Губкіна.

Цього року Міністерство інфраструктури оприлюднило плани з реконструкції дамби з надбудовою автомобільної естакади. Експерти вважають, що це може повністю знищити історичну цінність Дніпрогесу.

Район ХТЗ (Новий Харків)

Фото: Олена Сапонова

Селище робітників Харківського тракторного заводу на 112 тисяч мешканців почали проєктувати у 1930-му під керівництвом відомого київського архітектора Павла Альошина. Новий Харків планували як ідеальне лінійне місто з великою кількістю озеленення. Донедавна цей район залишався одним із найзеленіших у Харкові. Проте за останні роки велика зелена зона навколо ХТЗ була забудована. «Як це завжди буває у нас, із приходом капіталу стрімко втрачається автентика, а разом із нею й дух місця», — каже Катерина Кубліцька.

Євгенія Губкіна говорить про ще одну особливість харківського соцмістечка: тут є об’єкти, спроєктовані жінками. Наприклад, архітекторка Ніна Манучарова є авторкою дитячих ясел-садів для Нового Харкова. Експертка додає, що серед переліку об’єктів спадщини ЮНЕСКО немає жодного, спроєктованого жінкою, і Україна могла б стати першою у цьому.

Малий Ґалаґов, або чеський квартал в Ужгороді

принцип міського планування, популярний серед архітекторів-модерністів у ХХ столітті, при якому розселення проводять уздовж певних напрямків — річок, автошляхів тощо

29_big (1)
Фото: Wikimapia
51_big
Фото: Wikimapia
29_big
Фото: Wikimapia

Після Першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, а Ужгород став столицею краю. Тут почалася масштабна розбудова — новий статус міста вимагав як адміністративних споруд, так і нових житлових кварталів. Місцевість Ґалаґов на правому березі річки Уж була експериментальним плацдармом для чеських і місцевих архітекторів. Чеський квартал відрізняється від аналогічних об’єктів на сході України, таких як соцмістечка в Харкові та Запоріжжі, тим, що він є прикладом європейської міжвоєнної архітектури, а не соціалістичної. І там досі збереглися достатньо цілісні квартали.

Соцмісто в Запоріжжі (Шосте селище)

Соцмісто2
Фото: Денис Давидов
Соцмісто1
Фото: Денис Давидов

Робітниче поселення в Запоріжжі почали зводити одночасно з Дніпрогесом наприкінці 20-х років. Планували, що там житимуть працівники майбутньої електростанції, а також металургійного заводу. Над проєктом працювали відомі на той час архітектори Віктор Веснін, Георгій Орлов, Микола Коллі, Ольга Яфа та Віталій Лавров. Будівництво тривало три роки і завершилося у 1932-му.

Під час Другої світової війни більшість споруд селища була серйозно пошкоджена. Але після поселення повністю відновили в оригінальному вигляді. Тож Шосте селище зберегло свою стилістичну айдентику, а нещодавно більше десяти будинків у цьому районі отримали статус пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення.

Кіностудія імені Довженка

7tsaoz0rsmmpwlimd0
Фото: З підбірки Еміля Панасюка
eda6684og9xg8e6tvt
Фото: З підбірки Еміля Панасюка

Створити повноцінну кінофабрику в Києві вирішили в середині 1920-х, до того в Україні не існувало будівель, спеціально пристосованих для кіновиробництва. На конкурсі переміг проєкт архітектора Валеріана Рикова, який запропонував звести гігантський знімальний павільйон площею більше 3 тисяч квадратних метрів. Загалом ж кіностудія займала 40 гектарів.

Будівництво розпочали у 1927-му на тодішній промисловій околиці Києва. Того ж року тут зняли перший фільм, а повноцінно студія запрацювала у 1930-му. З нею пов’язаний розквіт українського кінематографа на початку 30-х і діяльність таких режисерів, як Дзиґа Вертов та Олександр Довженко, чиє ім’я студія носить з 1957 року.

«Валеріан Риков — архітектор старої, дореволюційної школи. Він зробив досить привабливу архітектуру з використанням червоної цегли. Окрім того, там є вельми цікаві з інженерної точки зору металеві конструкції. У цілому це дуже цікавий приклад саме індустріальної архітектури, яких у переліку ЮНЕСКО не вистачає», — зазначає Євгенія Губкіна.

На думку експертки, навіть сама розмова про те, що павільйону Довженка треба надати високий охоронний статус, може сприяти якісній реставрації за міжнародними стандартами.


Матеріал підготовлений у співпраці з експертами цифрового проєкту «Український конструктивізм». «Український конструктивізм» — мультимедійне дійство, присвячене проблемам збереження і просування архітектури конструктивізму, за участю українських музикантів Нати Жижченко (ONUKA) та Євгена Філатова (The Maneken), данського балетмейстера Себастіана Клоборга, українсько-данського художника й архітектора Сергія Святченка, української архітекторки і дослідниці модернізму Євгенії Губкіної. Проєкт реалізується громадською організацією Urban Forms Center за підтримки Українського культурного фонду.

Нове та Найкраще

541

485

2 445
262

Більше матеріалів