Хати-мазанки — це знову стильно. Їх усе так само роблять із глини й соломи

Розвиток технологій відбивається і на архітектурі: постійно розробляють більш міцну сталь, більш тонкий утеплювач, більш стійку до опадів обробку, щоб будувати швидше, вище та екологічніше. Водночас багато фахівців звертають увагу на традиційну вернакулярну (непрофесійну) архітектуру, щоб перейняти її техніки. Українські дизайнери теж у тренді — вони розповіли, чому проєктують хати-мазанки під солом’яною стріхою, будинки з необпаленої цегли і церкви з дерев’яної черепиці.

Глина

Українські будівельники здавна використовують глину, адже країна багата на цю осадову породу. Територія її поширення простягається від Полісся до берегів Азовського моря майже на тисячу кілометрів. Раніше глину широко застосовували в побуті: від виготовлення посуду до зведення житла.

Хата-мазанка

Для будівництва хати-мазанки спочатку робили дерев’яний каркас, на який потім накидали як просту глину, так і з кізяком — висушеним гноєм. Порожнечі між вертикальними стійками й горизонтальними балками каркаса заповнювали, встановлюючи проміжні дерев’яні кілки і жердини, які потім обмотували соломою і обмазували глиною. Відбувалося це в кілька етапів: перший шар глини залишали для просушування, потім накидали нові шари. Процес повторювали доти, доки поверхня стіни не ставала рівною та гладкою.

Техніка зведення хати-мазанки варіювалася залежно від регіональних особливостей. Наприклад, на Поділлі її каркас виготовляли з дуба, стіни та стелю заплітали грабовим хмизом, на який накидали глину, змішану з січкою — дрібно нарубаною соломою.

Підлогу в такій хаті робили з суміші глини і соломи, а щоб вона не була холодною, зовні по периметру будинку споруджували призьбу — невисокий насип, який виконував роль лавки і додатково утеплював нижню частину стін та підлогу. Дах зазвичай був солом’яним.

Сьогодні техніку хати-мазанки використовують українські архітектори Сергій Махно, Олег і Ліля Україна, Юрій Ринтовт, Вікторія Якуша, а також столяр Микола Степанець. Узимку в подібному будинку тепло, а влітку, навпаки, відчувається прохолода. Сергій Махно також цінує глину за те, що вона добре повторює природні форми — чи то скелю, чи то піщану дюну, чи то мармур або камінь. Він називає цю техніку актуальною через її автентичність та природність, додаючи, що вона допомагає архітектору у самовираженні.

Є у хати-мазанки і недоліки. Фінальне покриття на стіні може відлущуватися, якщо його часто торкатися. Ще однією проблемою є гризуни і таргани, для яких природні матеріали — ніби запрошення до будинку. Також у глиняні стіни не можна вбити цвях, щоб, наприклад, повісити полицю: йому ні на чому буде триматися. Архітектор Олег Україна відгукується про цю техніку як про недоцільно витратну — і на етапі зведення будівлі, і на етапі експлуатації.

Сучасні варіації техніки будівництва хати-мазанки відрізняються від традиційної формами. Вони можуть бути більш складними та з іншими пропорціями, але набір матеріалів залишається тим самим, що й раніше. Хоча, наприклад, архітектори студії Махна додають до глини насіння льону, конопель і чайне листя, щоб надати покриттю фактури й аромату.

Олег Україна використовував модифіковану техніку хати-мазанки у своїх проєктах — з бетонним фундаментом і стяжкою підлоги, зі вставками з цегли у стінах, щоб можна було змонтувати полиці. Класичні пропорції хати архітектор теж змінив, а за дошками приховав вентиляцію, кондиціонери та інші інженерні системи.

Глиняні стіни

З необпаленої маси, що являє собою суміш глини, піску і соломи — саману, — роблять цеглу-сирець, або лампач. Це найдавніший вид цегли, оскільки найпростіший: сформовані цеглини з сирої глини просто висушували на сонці. З сирцю будували ще давні єгиптяни. Споруди, зведені з такої цегли, де зазвичай не менше 50% глини, називають саманними будинками. Таким можна вважати ресторан «Гуляй Поле» за проєктом Олега України — цеглу для нього виготовили західноукраїнські фахівці.

Архітектор Олег Дроздов у своєму проекті Bursa Cabins Tripillya теж будуватиме з місцевої глини, додаючи до неї для більшої міцності пісок і гравій у різних пропорціях. Для тримальних конструкцій тут зробили заміс із вищезазначених матеріалів з використанням цементу. Таким чином у проєкті дотрималися принципів екологічного будівництва. Глинисті ґрунти є на місці самого Bursa Cabins Tripillya — отже, матеріал локальний, а не привезений з інших регіонів.

Глиняне оздоблення

І хати-мазанки, і саманні будинки зовні та всередині традиційно обмазували глиною. Зазвичай це відбувалося урочисто і набувало в деяких регіонах України характеру ритуалу. Люди вірили, що таким чином створюють своєрідну оболонку, яка виконує роль магічного силового поля і гарантує захист житла та його господарів від злих сил.

Зараз техніки оздоблення стін глиною, а саме валкування та набивання фактури ложками, використовують для декорування в інтер’єрі. Валкування — це первинний процес обмазування хати товстим шаром глини, кінського кізяка, соломи, піску і води. Усю цю сировину попередньо замішують, а потім із неї виготовляють кульки-валки, які слугують першим шаром обмазування будинку глиною.

Український бренд FAINA Вікторії Якуші застосовує цю техніку для створення меблів, а також предметів побуту. Дизайнери використовують органічну суміш Ztista, у складі якої папір вторинної переробки, глина, солома та сіно. Потім кожен предмет просушують і покривають натуральною фарбою.

Техніку набивання фактури на глиняній стіні дерев’яними ложками Сергій Махно застосував у проєкті свого будинку Shkrub House. Це трудомістка ручна робота.

Існує і декоративна штукатурка, яка тільки схожа на глину, але має інший склад, повністю натуральний, і більшу гнучкість. Така техніка штукатурення стін уже більш сучасна й адаптована — вона довговічніша, але потрібен хороший майстер, щоб створити з її допомогою ефект, близький до натуральної глини.

Солома

Солом’яний дах

Невід’ємним атрибутом як хати-мазанки, так і саманного будинку є солом’яний дах. Він підтримує комфортний мікроклімат у житлі, забезпечуючи хорошу вентиляцію. Однак «солом’яний дах» — загальне поняття, так називають покрівлі з соломи, очерету, осоки та тростини.

В Україні традиційно в кожному регіоні у солом’яних дахів були свої особливості. Наприклад, на півдні країни наприкінці ХІХ століття робили високі дахи з соломи або очерету, вони були двосхилими і мали невеликі звіси. На Уманщині в той же період частіше зустрічалася чотирьохсхила покрівля з соломи. На Полтавщині солом’яний дах мав великий козирок, який спирався на дерев’яні стовпи і служив захистом від дощу, а ще там сушили фрукти. Рослини для солом’яного даху зазвичай обирали виходячи з їхньої наявності в конкретній місцевості.

Солом’яну стріху робили на каркасі з колод. Стебла рослин зв’язували у снопи, а потім щільно і в кілька шарів укладали на обрешітку, закріплюючи їх мотузками. Для провітрювання було слухове вікно: хати топили «по-чорному», і дим від печі йшов усередину, а потім — на горище. Цей дим сушив солому після опадів, а потім виходив на вулицю через слухове вікно.

Дах із соломи у своїх ресторанах «Гуляй Поле» і «Хата Подопригора» використав Олег Україна, а харківська студія Ільченка — у проєкті літньої кухні будинку «Пілот 4». За словами головного архітектора студії Сергія Ільченка, ця техніка будівництва вже майже втрачена, тож навіть очерет їм довелося привозити з Нідерландів.

Плюси солом’яного даху в його екологічності, хорошій вентилюємості й теплоізоляції, а також в естетиці. Але солома — матеріал, який легко горить, а ще — намокає, тому дах із неї повинен бути дуже крутий.

Солом’яні панелі

У традиційному будівництві солому використовували і для створення стін — її домішували до глини і заповнювали проміжки в дерев’яному каркасі. Сучасні солом’яні панелі роблять із житньої соломи.

За словами Сергія Поліщука, комерційного директора компанії Life House Building, яка виробляє панелі з соломи, сьогодні матеріал пресують у заводських умовах. Зверху на панелі наносять глиняну штукатурку, таким чином склад нічим не відрізняється від того, який традиційно використовували в Україні. У житній соломі не заводяться шкідники, а панелі з неї добре зберігають тепло.

Дерев’яна черепиця

Дерево в будівництві ніколи не переставали використовувати, на відміну від дерев’яної черепиці, яку називають дранкою або гонтом. Дранка — це пластини з дерева, які застосовують для обшивки фасадів і установки покрівлі. Гонт — більш складний і дорогий варіант дранки, він товщий, а також складніший за формою: один бік клиноподібний, а в іншому є паз.

І дранка, і гонт популярні в гірських регіонах України, де багато лісів та деревини. Черепиця з дерева не дозволяє снігу затримуватися на поверхні, оскільки вода, наче по риб’ячій лусці, швидко стікає вниз. Крім того, ці легкі, доступні та натуральні матеріали виглядають естетично. Але за ними має бути догляд, оскільки дерево може псуватися від вологи. Також потрібен досвідчений майстер для правильної установки, інакше покрівля швидко продірявиться.

Головна архітекторка львівського бюро Zelemin Наталія Зінчук вважає, що серед основних труднощів застосування традиційних матеріалів (у тому числі дранки) — упередженість замовників, які асоціюють їх із «дрімучим селом». Zelemin зараз розробляє проєкт, де буде використана дерев’яна черепиця, яка, на думку архітекторів, усе ж витримала перевірку часом.

Архітектори Роман і Дмитро Селюки вже використовували дерев’яну черепицю у проєкті каплиці, повністю облицювавши її гонтом. В основі плану каплиці квадрат, угорі її стіни закручуються — і план набуває форми складної зірки. Гонт якраз відмінно підходить для облицювання викривлених поверхонь із заломами.

Серед труднощів, які можуть виникати при використанні гонту і дранки, Дмитро Селюк відзначає брак майстрів. У ході будівництва каплиці гонт кололи прямо на місці, попередньо замовивши для нього деревину смереки з Карпат. А єдина відмінність застосування такого матеріалу в сучасних проєктах від традиційних — те, що раніше дах під нього не утеплювали, а сьогодні без цього ніяк. Зараз гонт також набагато частіше захищають різними покриттями.

Фото на обкладинці: Юрій Орлик