Графіка — супер: Як колір змінює цілі райони

На початку Троєщини в Києві є шість помітних 16-поверхових будинків, забарвлення яких наче складається у спільний малюнок. Такий прийом називається суперграфікою. Суть у тому, що фасади розфарбовують по всій висоті, і головне — колір не виділяє балкони, лоджії чи інші окремі елементи, а вільно перетинає архітектурні площини. Завдяки цьому будівлі масиву здаються частинами єдиного цілого.

Таке комплексне оформлення новозведеного мікрорайону у 1984—1986 роках розробили київські архітектори Валентин Єжов, Володимир Коломієць, Вадим Гопкало, Георгій Гурєнков і художники-монументалісти Володимир Прядка й Володимир Пасивенко.

За задумом художників, колір об’єднав будівлі у групи, урізноманітнив простір та видозмінив архітектуру. Діагональні кольорові лінії надали формам пластичності й легкості. У результаті район виглядає як єдиний ансамбль, що втілює художнє бачення і типовість індустріальної архітектури.

Вважається, що суперграфіка зародилася у середині 60-х завдяки сан-франциській художниці Барбарі Штауффахер Соломон. Тоді вона створила суперграфічний дизайн для атлетичного центру Moonraker на узбережжі Каліфорнії, аби додати кольору туманному району. Але все ж в основі її роботи була саме яскрава геометрична графіка, якою вона прикрашала будівлі або інтер’єри.

А от видозмінювати суперграфікою будівлі та пов’язувати їх із природою почали французькі архітектори-постмодерністи у 70-х. Так вони реагували на поширену тоді ахроматичну забудову — однобарвні й часто просто сірі бетонні житлові комплекси. Архітектори прагнули створити особливий колористичний простір міст, додати їм індивідуальності. Крім того, подібним чином вони хотіли вписати міське середовище у природу навколо.

Обирати випадкові кольорові поєднання і схеми було недоцільним, архітектори орієнтувалися саме на оточення. З 50-х і до кінця 80-х житлові райони, промислові зони та громадські будівлі у Франції взагалі проєктували із залученням колористів-консультантів. Серед них — Жан-Філіп Ланкло, Фабіо Рієті, Бернар Лассюс та інші.

У містечку Нантер біля Парижа є житловий комплекс Les Tours Aillaud. Над ним з 1973 до 1981 року працювали архітектор Еміль Айо разом із колористом Фабіо Рієті. За допомогою барв вони символічно об’єднали будівлі з небом та додали грайливого настрою цілому району.

Громадські будівлі у Франції проєктували із залученням колористів-консультантів.

Айо обрав форму веж у вигляді неправильних циліндрів, а Рієті зробив світлі плями хмар на синьому тлі з керамічної мозаїки. У результаті вийшло сюрреалістичне зіставлення статичного неба зі справжнім, рухомим.

Інший приклад роботи Айо і Рієті — містечко La Grande Borne на території департаменту Ессонн. Це величезний комплекс соціального житла на 3 685 квартир у вигляді лабіринту. Кольорові схеми району додають ще більшої пластичності хвилеподібним будинкам та пов’язують землю і небо.

Французький колорист Жан-Філіп Ланкло вважав, що колір відіграє роль основи, фону, а домінуючими є півтони, бо ми спершу сприймаємо саме їх. На його думку, суперграфіка мала не виділяти будівлю із середовища, а навпаки, створювати нову композиційну цілісність.

У деяких проєктах він надихався тінями від хмар, завдяки яким на будинках з’являється гігантський рухливий суперграфічний дизайн. Цей прийом і використали українські художники Прядка та Пасивенко для будівель у Києві.

Крім того, французькі фахівці акцентували увагу на зв’язку кольору з культурними традиціями. Так і проєкт на Троєщині орієнтувався на українське народне мистецтво — при фарбуванні споруд використали традиційні для Київщини теракотово-червоний, охристо-жовтий та білий кольори, а торці житлових будинків і дитсадків у глибині масиву прикрасили орнаментами.

Проєкт на Троєщині орієнтувався на українське народне мистецтво.

Важлива відмінність суперграфіки від муралів та іншого масштабного декорування в тому, що перша є динамічною графічною композицією. Вона активно взаємодіє з формою, перетворює її та простір навколо. Мурали ж — це, по суті, кольорові плями, часто створені без урахування особливостей середовища.

Суперграфіка має здатність «руйнувати» геометричні форми і створювати нові композиції. У період розквіту масового індустріального будівництва за допомогою цього прийому архітектори розробляли цілісне кольорове середовище нових районів, пожвавлювали їх.

У нинішній період хаотичної забудови кольорові схеми зазвичай обирають на розсуд проєктувальника, часто без урахування оточення. Але місто — це не сума елементів, а цілісна система, що існує в єдності з природними умовами, національними особливостями, суспільним устроєм. Використання суперграфіки могло б стати інструментом повернення ідентичності, надання обличчя хаотично забудованим містам.

Фото на обкладинці: Simon Claessen / Flickr