Немодний, але сучасний: За що Девід Чіпперфільд отримав Прітцкерівську премію

Девід Чіпперфільд закінчив лондонські Кінгстонську школу мистецтв та школу Архітектурної асоціації — один із найпрестижніших архітектурних навчальних закладів. До того як у 1985 році заснувати власне бюро David Chipperfield Architects, працював у майстернях королів хай-теку Річарда Роджерса й Нормана Фостера. Але на відміну від своїх вчителів, які так і не вийшли за межі одного стилю, у створенні своїх проєктів Чіпперфільд перш за все відштовхується від особливостей місцевості, на якій збирається будувати, — можливо, за це журі Прітцкерівської премії назвало архітектора «вільним від тенденцій і моди».

За 45-річну кар’єру Девід Чіпперфільд став автором більше сотні проєктів, серед яких будівля Кубка Америки у Валенсії, Місто юстиції у Барселоні, музей River and Rowing.

Свої будівлі Чіпперфільд робить монументальними, але водночас мінімалістичними, з акцентом на їхній функціональності та доступності для людей — при цьому вписує споруду у навколишнє середовище. Так, проєктуючи будівлю Кубка Америки з футболу Veles e Vents у Валенсії, архітектор створив 15-метрові консольні майданчики, завдяки яким вона наче підіймається над землею. Інтеграція з навколишнім середовищем відбувається за рахунок з’єднання нижнього оглядового майданчика з парком.

Масивну будівлю Museo Jumex у Мехіко, над якою Чіпперфільд працював спільно зі студією TAAU, архітектори поставили на колони, аби простір під нею відкрити для відвідувачів. Споруду оздобили мексиканським травертином. Залізобетон і сталь укріпили її на випадок землетрусів.

Прихильність до чистих природних текстур та необробленого бетону — лейтмотив усієї творчості архітектора. Подібне поєднання матеріалів дозволяє його роботам вписуватися як у природне оточення, так і в міське.

Чіпперфільд майстерно використав бетонну текстуру і при оздобленні художнього музею Hepworth Wakefield у Вейкфілді. Вона робить комбінацію з десяти трапецієподібних об’ємів, кожен із яких має особливий розмір та кут, більш виразною. Будівля стоїть на вигині річки Колдер і ніби виринає з неї. Зовнішній вигляд із похилими дахами візуально римується з сусідніми млинами та складами.

Природні текстури та необроблений бетон дозволяють роботам Чіпперфільда вписуватися і в природне, і в міське оточення.

Крім власних проєктів архітектор також займається реконструкціями.

Працюючи з історичними будівлями, Чіпперфільд врізає в існуючий простір сучасні форми, як, наприклад, у проєктах Королівської академії мистецтв у Лондоні або галереї Джеймса Саймона у Берліні. Нова прибудова, яку зробив Чіпперфільд для галереї, має великі білі колонади, широкі сходи й багато «повітря». У цій роботі він намагався створити зв’язок між традиціями та інноваціями. Результат навряд чи можна назвати вдалим — занадто різким здається контраст між новими та старими архітектурними елементами. Але саме так, на думку Чіпперфільда, виглядає нове життя дизайну минулого.

Таке саме контрастне бачення архітектор втілив у проєкті реконструкції Королівської академії мистецтв у співпраці з Julian Harrap Architects. Чіпперфільд вбудував у історичний простір академії сучасну форму, з’єднавши дві споруди бетонним мостом, — чим, за його словами, створив «нову міську ідентичність».

А от вдалий приклад «врізання» сучасності в історичний простір — модерністське доповнення будівлі музею у Сент-Луїсі, спроєктованої Кассом Гілбертом у 1904 році. Чіпперфільд, у співпраці з архітектурним бюро HOK, звів нову споруду, розташувавши її серед гаю. Вона сильно відрізняється від історичної будівлі, але не контрастує з нею. Для створення темного бетонного фасаду використали місцеві матеріали. Усередині кесона — стеля із розсіювачами світла.

Проєкти Девіда Чіпперфільда, об’єднані хіба що мінімалістичністю, не схожі один на одний. І це зрозуміло. Інтеграція з навколишнім середовищем потребує окремого підходу для кожної будівлі, а не дотримання канонів якогось стилю. У цьому й полягає головний принцип творчості нового лауреата Прітцкерівської премії.

Для обкладинки використано фото: Tom Welsh і Simon Menges / Pritzker Architecture Prize