Двома словами

Секс, наркотики та рок-н-рол у Парижі: Життя у стилі бітників

Англійський письменник і журналіст Баррі Майлз, мабуть, головний у світі фахівець із бітників: свого часу він випустив біографії і Керуака, і Гінзберга, і Берроуза. Але «Біт Готель. Ґінзберґ, Берроуз та Корсо в Парижі» — не біографічний роман, і він буде цікавий навіть тим, хто бітниками ніколи не захоплювався. Це скоріше історія навіженої гулянки в декораціях Парижа 60-х.

«Біт Готель» — захоплююча історія про пригоди нужденних американських літераторів у дешевому готелі на березі Сени на рубежі 50—60-х років. Усі історії, включені до книги, Майлз розповідає зі слів своїх героїв: із більшістю він дружив багато років. Книгу автор видав у 2001-му, але в російському перекладі (на жаль, досить великоваговому та не завжди точному) вона вийшла значно пізніше, у 2013-му.

Париж як постійне місце проживання облюбувало ще попереднє, довоєнне покоління американських письменників, від Гемінґвея і Фіцджеральда до Генрі Міллера: звичаї тут були набагато вільніші, ніж у пуританській Америці, а життя — дешевше. Бітникам, яких на батьківщині, м’яко кажучи, не жалували, туди була пряма дорога.

Біт-готель видавався досить суворим місцем навіть на тлі інших дешевих готелів району. Вікна деяких номерів виходили на внутрішні сходи, і світло в них проникало тільки через закопчені сходові віконця; коридори вигиналися під химерними кутами; фіранки пралися щорічно, постільна білизна — трохи частіше. Коридорами розгулювали щури. З вигод — туалет системи «дірка в підлозі» (один на поверх) та душ (узагалі один). У номерах, щоправда, були раковини.

«Фіранки пралися щорічно, постільна білизна — трохи частіше. Коридорами розгулювали щури».
Вільям Берроуз поруч із машиною та двома п’яницями. Фото: Брайон Гайсін
Пара танцює джайв у джаз-клубі Maxim Suarez у Парижі. Фото: Гарольд Чепмен

Зате господиня готелю, літня поважна вдова мадам Рашу, мала незрозумілу слабкість до представників богеми. Вона годинами слухала їхні розмови, дозволяла приводити нічних гостей будь-якої статі та з будь-яким кольором шкіри, захищала своїх постояльців від несподіваних візитів поліції і навіть іноді брала картини як платню. Причому абсолютно безкорисливо: пізніше з’ясувалося, що старенька не зберегла жодної з них, просто не вірячи, що вони можуть становити якусь комерційну чи художню цінність.

Аллен Ґінзберґ, Пітер Орловскі та Ґреґорі Корсо, що в’їхали в готель у 1957-му, чудово вписалися в атмосферу, де «…в одній із горищних кімнат жили фотограф, який за два роки не сказав нікому ні слова, і художник, який наповнив свою кімнату соломою. Серед повій, джазових музикантів та натурників траплялися зовсім ексцентричні особистості, наприклад чоловік із французької Гвіани такої гігантської тілобудови, що ледве протискався у вузьких коридорчиках, і гордовита індокитайська дама, яка завжди ходила в шовкових сукнях, а на дверях у неї висіла бамбукова фіранка. Перший із так званих бітників приїхав у 1956 році, це був художник-швейцарець, якого всі звали Ісусом Христом. Він носив довгий брудний бавовняний одяг і ходив у сандалях на босу ногу навіть у найсильніші паризькі холоди. У нього не було грошей на полотна, і він малював на стінах, а потім черга дійшла до стелі та підлоги його номера на третьому поверсі. Месьє Рашу ставився до цього байдуже, він сподівався, що запах фарби відлякає клопів».

«Ну, вони чудові письменники, великі письменники та поети». — «Це не ті психи, які забльовують усю квартиру?»
Аллен Ґінзберґ перед портретом Артюра Рембо. Фото: Гарольд Чепмен
Ґреґорі Корсо в біт-готелі. Фото: Гарольд Чепмен

Період життя в біт-готелі пізніше назвуть найпродуктивнішим у творчості бітників: саме тут Берроуз закінчив роботу над «Голим сніданком», Аллен Ґінзберґ — написав багато найкращих своїх віршів. Бітників тоді майже не публікували, але обтяжувати себе роботою нікому й на думку не спадало. Фінансові проблеми вирішували по-різному: Корсо, наприклад, брав гроші у своїх забезпечених подружок, а Берроузу батьки щомісяця надсилали 200 доларів відтоді, як він у 1936 році закінчив Гарвард. У час, що таким чином звільнився, вони експериментували з новими формами творчості та психоактивними речовинами, читали (Ґінзберґ, зокрема, захопився віршами Єсеніна, які він читав у французькому перекладі й навіть намагався перекласти англійською) і потрапляли в історії, які Майлз описує барвисто та з задоволенням.

Ось уривок про знайомство зі знаменитими дадаїстами. «До Парижа приїхав Дюшан, — згадує один із їхніх паризьких друзів, — і батько сказав: „Влаштуємо для нього вечірку в американському стилі, запросимо друзів“. Тож ми покликали Дюшана, Мана Рея з дружинами, всіх дадаїстів, які дожили до цього дня, Макса Ернста з дружиною, Бретона з дружиною, Бенжаміна Пере, великого Пере. Я відповів: „Я хотів би покликати кількох друзів-американців“. Батько запитав: „А хто вони?“ — „Ну, вони чудові письменники, великі письменники та поети“. А мама запитала: „Це не ті психи, які забльовують усю квартиру?“ Я відповів: „Ні-ні, звичайно ж ні!“ Звичайно ж, я покликав Вільяма, Ґреґорі та Аллена. Звісно, всі вони напилися до усрачки. Ближче до кінця, коли люди почали роз’їжджатися, я побачив, як вони підійшли до Дюшана. Насамперед Аллен впав на коліна і почав цілувати коліна Дюшана. Він намагався зробити щось, як йому здавалося, дадаїстичне. Але найдивовижніша річ трапилася пізніше. Ґреґорі знайшов на кухні ножиці й обчикрижив шнурки Дюшана. Вони хотіли цим сказати: „Ми — діти, ми — дурники, ми захоплюємося вами“. Це був жест любові».

І нарешті, про поетичні читання: «„Хтось запитав мене, що я розумію під справжньою поезією. Я роздягнувся і почав читати свої вірші. Два моїх волохатих приятелі стали охоронцями і пригрозили, що поб’ють будь-кого, хто захоче піти під час мого читання. Я мав великий успіх“, — згадував Корсо. Це було традиційне читання бітників, хоча Аллен і запевняв, що це було лише блідою подобою того, що діялося в Сан-Франциско».

дадаїзм — авангардистська течія в літературі, образотворчому мистецтві, театрі та кіно, що існувала в 1910—1920-х роках

Марсель Дюшан — французький та американський художник і теоретик мистецтва, який стояв біля витоків дадаїзму й сюрреалізму, вплинув на формування попарту, мінімалізму та концептуального мистецтва

«Але найдивовижніша річ трапилася пізніше. Ґреґорі знайшов на кухні ножиці й обчикрижив шнурки Дюшана».
Пітер Орловскі та Аллен Ґінзберґ у Парижі. Фото: Гарольд Чепмен

Про прогулянки кладовищем Пер-Лашез: «Художник Хоуї збирався повертатися до Штатів на початку грудня і, наслухавшись розповідей Аллена про кладовище, у ніч перед від’їздом напився і вирішив захопити з собою як сувенір могильну плиту Бодлера. В околицях готелю він зібрав помічників, потрапив туди і Аллен, усі вони забилися в одне таксі й вирушили на цвинтар Монпарнас на бульвар Распай, там Хоуї переліз через стіну і розчинився в темряві. Інші його почекали трохи на вулиці, а потім вирушили чекати до кафе Select на бульвар Монпарнас. Зрештою Хоуї з’явився та заявив, що стіна надто висока й могильна плита, яку він так і не знайшов, все одно надто важка».

Про подорож до Оксфорда: «В університетському коледжі вони побачили статую Шеллі з білого мармуру, і Грегорі вирішив поцілувати ноги статуї. Потім він захотів знати, де жив Шеллі. Вони перебували у південно-західному кутку площі, але Морес цього не знав і невизначено махнув рукою у бік найближчих дверей. Грегорі відчинив їх і поповз рачки по килиму, покриваючи його пристрасними поцілунками на величезне здивування мешканця, який в цей час якраз наливав собі чай і ошелешено витріщився на Грегорі, не вимовляючи ні слова».

Біт-готель закрився навесні 1963 року. Берроуз залишався в ньому до самого кінця і на власні очі бачив, як колишня господиня сумно покидала його зі своїм старим котом на руках. Незабаром споруду повністю перебудували: тепер на її місці респектабельний готель з усіма вигодами, де про біт-готель уже нічого не нагадує.

Кімната 41. Фото: Гарольд Чепмен

Нове та Найкраще

8 655

1 127

914
1 385

Більше матеріалів