Секс, наркотики та рок-н-рол у Парижі: Життя у стилі бітників

«Біт Готель» — захоплююча історія про пригоди нужденних американських літераторів у дешевому готелі на березі Сени на рубежі 50—60-х років. Усі історії, включені до книги, Майлз розповідає зі слів своїх героїв: із більшістю він дружив багато років. Книгу автор видав у 2001-му, але в російському перекладі (на жаль, досить великоваговому та не завжди точному) вона вийшла значно пізніше, у 2013-му.

Париж як постійне місце проживання облюбувало ще попереднє, довоєнне покоління американських письменників, від Гемінґвея і Фіцджеральда до Генрі Міллера: звичаї тут були набагато вільніші, ніж у пуританській Америці, а життя — дешевше. Бітникам, яких на батьківщині, м’яко кажучи, не жалували, туди була пряма дорога.

Біт-готель видавався досить суворим місцем навіть на тлі інших дешевих готелів району. Вікна деяких номерів виходили на внутрішні сходи, і світло в них проникало тільки через закопчені сходові віконця; коридори вигиналися під химерними кутами; фіранки пралися щорічно, постільна білизна — трохи частіше. Коридорами розгулювали щури. З вигод — туалет системи «дірка в підлозі» (один на поверх) та душ (узагалі один). У номерах, щоправда, були раковини.

Зате господиня готелю, літня поважна вдова мадам Рашу, мала незрозумілу слабкість до представників богеми. Вона годинами слухала їхні розмови, дозволяла приводити нічних гостей будь-якої статі та з будь-яким кольором шкіри, захищала своїх постояльців від несподіваних візитів поліції і навіть іноді брала картини як платню. Причому абсолютно безкорисливо: пізніше з’ясувалося, що старенька не зберегла жодної з них, просто не вірячи, що вони можуть становити якусь комерційну чи художню цінність.

Аллен Ґінзберґ, Пітер Орловскі та Ґреґорі Корсо, що в’їхали в готель у 1957-му, чудово вписалися в атмосферу, де «…в одній із горищних кімнат жили фотограф, який за два роки не сказав нікому ні слова, і художник, який наповнив свою кімнату соломою. Серед повій, джазових музикантів та натурників траплялися зовсім ексцентричні особистості, наприклад чоловік із французької Гвіани такої гігантської тілобудови, що ледве протискався у вузьких коридорчиках, і гордовита індокитайська дама, яка завжди ходила в шовкових сукнях, а на дверях у неї висіла бамбукова фіранка. Перший із так званих бітників приїхав у 1956 році, це був художник-швейцарець, якого всі звали Ісусом Христом. Він носив довгий брудний бавовняний одяг і ходив у сандалях на босу ногу навіть у найсильніші паризькі холоди. У нього не було грошей на полотна, і він малював на стінах, а потім черга дійшла до стелі та підлоги його номера на третьому поверсі. Месьє Рашу ставився до цього байдуже, він сподівався, що запах фарби відлякає клопів».

Період життя в біт-готелі пізніше назвуть найпродуктивнішим у творчості бітників: саме тут Берроуз закінчив роботу над «Голим сніданком», Аллен Ґінзберґ — написав багато найкращих своїх віршів. Бітників тоді майже не публікували, але обтяжувати себе роботою нікому й на думку не спадало. Фінансові проблеми вирішували по-різному: Корсо, наприклад, брав гроші у своїх забезпечених подружок, а Берроузу батьки щомісяця надсилали 200 доларів відтоді, як він у 1936 році закінчив Гарвард. У час, що таким чином звільнився, вони експериментували з новими формами творчості та психоактивними речовинами, читали (Ґінзберґ, зокрема, захопився віршами Єсеніна, які він читав у французькому перекладі й навіть намагався перекласти англійською) і потрапляли в історії, які Майлз описує барвисто та з задоволенням.

Ось уривок про знайомство зі знаменитими дадаїстами. «До Парижа приїхав Дюшан, — згадує один із їхніх паризьких друзів, — і батько сказав: „Влаштуємо для нього вечірку в американському стилі, запросимо друзів“. Тож ми покликали Дюшана, Мана Рея з дружинами, всіх дадаїстів, які дожили до цього дня, Макса Ернста з дружиною, Бретона з дружиною, Бенжаміна Пере, великого Пере. Я відповів: „Я хотів би покликати кількох друзів-американців“. Батько запитав: „А хто вони?“ — „Ну, вони чудові письменники, великі письменники та поети“. А мама запитала: „Це не ті психи, які забльовують усю квартиру?“ Я відповів: „Ні-ні, звичайно ж ні!“ Звичайно ж, я покликав Вільяма, Ґреґорі та Аллена. Звісно, всі вони напилися до усрачки. Ближче до кінця, коли люди почали роз’їжджатися, я побачив, як вони підійшли до Дюшана. Насамперед Аллен впав на коліна і почав цілувати коліна Дюшана. Він намагався зробити щось, як йому здавалося, дадаїстичне. Але найдивовижніша річ трапилася пізніше. Ґреґорі знайшов на кухні ножиці й обчикрижив шнурки Дюшана. Вони хотіли цим сказати: „Ми — діти, ми — дурники, ми захоплюємося вами“. Це був жест любові».

І нарешті, про поетичні читання: «„Хтось запитав мене, що я розумію під справжньою поезією. Я роздягнувся і почав читати свої вірші. Два моїх волохатих приятелі стали охоронцями і пригрозили, що поб’ють будь-кого, хто захоче піти під час мого читання. Я мав великий успіх“, — згадував Корсо. Це було традиційне читання бітників, хоча Аллен і запевняв, що це було лише блідою подобою того, що діялося в Сан-Франциско».

Про прогулянки кладовищем Пер-Лашез: «Художник Хоуї збирався повертатися до Штатів на початку грудня і, наслухавшись розповідей Аллена про кладовище, у ніч перед від’їздом напився і вирішив захопити з собою як сувенір могильну плиту Бодлера. В околицях готелю він зібрав помічників, потрапив туди і Аллен, усі вони забилися в одне таксі й вирушили на цвинтар Монпарнас на бульвар Распай, там Хоуї переліз через стіну і розчинився в темряві. Інші його почекали трохи на вулиці, а потім вирушили чекати до кафе Select на бульвар Монпарнас. Зрештою Хоуї з’явився та заявив, що стіна надто висока й могильна плита, яку він так і не знайшов, все одно надто важка».

Про подорож до Оксфорда: «В університетському коледжі вони побачили статую Шеллі з білого мармуру, і Грегорі вирішив поцілувати ноги статуї. Потім він захотів знати, де жив Шеллі. Вони перебували у південно-західному кутку площі, але Морес цього не знав і невизначено махнув рукою у бік найближчих дверей. Грегорі відчинив їх і поповз рачки по килиму, покриваючи його пристрасними поцілунками на величезне здивування мешканця, який в цей час якраз наливав собі чай і ошелешено витріщився на Грегорі, не вимовляючи ні слова».

Біт-готель закрився навесні 1963 року. Берроуз залишався в ньому до самого кінця і на власні очі бачив, як колишня господиня сумно покидала його зі своїм старим котом на руках. Незабаром споруду повністю перебудували: тепер на її місці респектабельний готель з усіма вигодами, де про біт-готель уже нічого не нагадує.