Кіно

Правда і щось крім правди: «Довбуш» — найсвоєчасніше українське кіно

Фільм «Довбуш» Олеся Саніна — це пафосна героїчна історія, що повторює типові помилки, притаманні українському кінематографу. Дмитро Десятерик пояснює, чому попри недоліки цей історичний екшен заслуговує на увагу.

Рецензію на «Довбуша» варто почати з того, що жанрові фільми — це загалом найслабше місце українського кіно. І костюмовані або історичні драми у цьому антирейтингу йдуть одразу за горорами.

Санін працював над проєктом 10 років, якщо рахувати з моменту, коли у нього виник цей задум під час Майдану. Масштаб видовища задано одразу: вершник на баскому коні скаче неозорими Карпатами, а голос за кадром обіцяє не легенду, а правду і нічого, крім правди, про те, «як Бог дає і Бог відбирає, а люди підносять до неба і топчуть ногами».

Події розвиваються у 1733 році в ході війни за польський спадок. Головні герої — двоє братів Олекса (Сергій Стрельніков) та Іван (Олексій Гнатковський) Довбуші, які опиняються поза законом і стають опришками. І хоча обома керує бажання помститися панам за вбивство батьків, мотиви в них різні. Іван прагне грошей та слави, Олекса — справедливості. Конфлікт розвивається між братами, а також між гуцулами й польською аристократією — місцевою магнаткою, коронною княгинею Яблуновською (Агата Бузек), чиї накази виконує безжальний полковник Пшелуський (Матеуш Косьцюкевич). Коли горяни починають повстання, його очолює саме Олекса. Попри всі зусилля шляхти Довбушу вдається перехитрити і її, і саму смерть.

Власне, традиційні недоліки українського історичного кіно в «Довбуші» є. Конфлікти розвиваються надто прямолінійно. Драматичні моменти, на кшталт сцени вбивства батьків Олекси й Івана, підкреслені громіздким пафосом у музиці (робота композиторів Алли Загайкевич і Олександра Чорного відмінна, йдеться саме про її застосування), монтажі та грі.

Персонажі на старті застигли у своїх образах і практично не змінюються: чоловіки одноманітно суворі, жінки передбачувано жіночні, лиходії монотонно лихі. Через останнє, зокрема, поляки скидаються на свавільних демонів, а опришки час від часу здаються нерозрізнюваною масою. Ескізність персонажів у свою чергу збиває необхідну сюжетну напругу.

Чоловіки одноманітно суворі, жінки передбачувано жіночні, лиходії монотонно лихі.

Та все ж Саніну вдається подолати погану жанрову спадковість. Передусім — працюючи з архетипами, а не зі згубними припущеннями щодо того, «як було насправді». Тут усе як належить: ініціація героя через ритуал, ворогуючі брати як дві сторони однієї душі, заклята зброя. Колориту додають і два пророки — хтонічний богатир у печері, який влаштовує посвяту малим Довбушам, і набожний хасид, що вказує не так земний, як метафізичний шлях. Тобто на виході замість надривного костюмованого маніфесту — повноцінна казка.

На виході замість надривного костюмованого маніфесту — повноцінна казка.

Казка потребує видовищності. Оператор фільму один із найкращих в Україні — Сергій Михальчук. Здавалося б, нічого нового в натурних зйомках Карпат винайти неможливо, але він зумів по-особливому показати розмах, тутешнє повітря і гру кольорів.

Так само добре продумане середовище — костюми, амуніція, зброя, начиння, повози, музичні інструменти виглядають як те, чим люди дійсно користуються. Проробка побутових дрібниць, що є вкрай важливою для жанру, якісна й ретельна, тож варто поіменно згадати художній цех: Олександра Дробот, Юрій Григорович, Гала Отенко, Марія Керо, Ірина Солодовська, Юліан Тихонов.

Костюми, амуніція, зброя, начиння, повози, музичні інструменти виглядають як те, чим люди дійсно користуються.

Звісно, мотором історичного бойовика є масові й батальні сцени. З перших варто відзначити травестію Таємної вечері, коли опришки на чолі з христоподібним Іваном бенкетують за столом, а також несамовитий аркан ватаги біля вогнища після вдалого грабунку. Незважаючи на згадану проблему з розвитком характерів, типажі горлорізів, вояків, аристократів, простолюдинів припасовані до акторів точно. Що ж до боїв, то для кожного протистояння, від сутичок великих загонів до поєдинків сам на сам, виписана власна хореографія, прорахований ритм (постановники трюків — Руслан Горілий, Петро Тріско, Петро та Павло Жируни).

Бійки займають рівно стільки часу, скільки треба, не перетворюючись на безглузде fight porno. Автори «Довбуша» не забувають, що зал треба розважати, і це допомагає забути про вади, які гальмують фільм спочатку.

Загалом жанр має розповідати історії, які допомагають вижити. І Саніну це вдається, з усім розмахом і наївністю, аж до фінального титру «боротьба триває». Розбишака стає борцем за свободу, кохання вічне, гепіенд неминучий. Саме таке кіно нам потрібно у ці часи.


Зображення надані кінокомпанією Pronto Film

Нове та Найкраще

765

653

652
1 030

Більше матеріалів