Допоможи мені вижити серед цієї постлюбові: Як серіал «Спадщина» переповідає міф у реаліях сучасного світу

«Що таке слова? Нічого. Просто потік повітря», — заявляє Кендалл Рой, син деспотичного власника «світу слів», медіаімперії Waystar Royco. Кендалл — протагоніст і антагоніст хітової драми HBO Succession («Спадщина»), серіалу про дисфункціональну сім’ю американського медіамагната, де відсутність любові компенсується владою.

Шоуранер проєкту Джессі Айзенберг не раз розповідав в інтерв’ю, що задумував серіал як quite Shakespearean drama. Тож можна сказати, що це історія сучасного короля Ліра, який у ХХІ столітті занадто добре знає ціну «словам, що є просто потоком повітря», аби довіряти запевненням у любові від своїх дітей.

Це історія сучасного короля Ліра, який у ХХІ столітті занадто добре знає ціну «словам, що є просто потоком повітря».

Тому в обмін на спадок медіамагнат вимагає від рідних не промов, а справжніх жертв — цілком у дусі старозавітного бога. 80-річний Логан Рой — абсолютне втілення архетипу Батька-Бога, що діє в межах не сучасної етики, а логіки ініціаційного жерця (яким є будь-який батько в будь-якому міфі). Він може знищити сина, якщо той не впорається із завданням, адже коли неналежним чином ініційовані перебирають на себе важливі життєві ролі, настає хаос. Автори «Спадщини» цілком дотримуються всіх правил історії рівня міфу: герой має витримати жорстокі випробування, знищити батьківське его і таким чином народитися заново, перейти у більший світ.

Усі вчинки Логана Роя видаються його дітям травматичними практиками, які доведеться роками проговорювати в кабінеті психотерапевта. Але насправді вони і є випробуваннями й послані кожному перед вступом у доросле життя: це перевірка на заздрість, вразливість, жадібність, обмеженість і жагу влади. Просто ставки у таких випробувань занадто високі наразі, але й нагорода серйозна.

Вчинки батька видаються його дітям травматичними практиками, які доведеться роками проговорювати в кабінеті психотерапевта. Але насправді вони є випробуваннями.

У цьому контексті людожерська іпостась бога, що тероризує своїх спадкоємців, — просто відбиток власного «я» жертви, як писав Джозеф Кемпбелл ще у «Тисячоликому героєві», і поки сам герой не усвідомить цього, не бачити йому «більшого світу».

Міфові про «шлях героя» вже багато тисяч років, але сьогодні недостатньо просто побудувати історію на цій базі — треба знайти для неї таку інтонацію, щоб вона відображала нову реальність. Джессі Айзенберг і режисер та співпродюсер проєкту Адам Маккей не просто її знайшли, а й несподівано створили екранний взірець метамодернізму.

Що таке метамодернізм? Це «коливання і невизначеність» — так вирішив художник Люк Тернер, який разом з актором Шаєю Лабафом у 2016 році написав Metamodernist/Manifesto. У ньому вони задекларували невизначеність у всьому, включаючи зміст власне ідеології, як основну ознаку нового часу, нового мистецтва. Саме коливання і невизначеність — принцип побудови «Спадщини».

Найвиразніше це прослідковується на візуальному рівні. Поведінка камери у серіалі нагадує кружляння дитини, яка страждає від гіперактивного розладу: щохвилини вона переключає фокус з об’єкта на об’єкт, укрупнює його посеред розмови й одразу полишає, так і не визначившись, хто ж головний у цій сцені. Але разом із тим її погляд безпомилково оцінює і демонструє співвідношення сил. Цинічна камера, що бачить шекспірівську битву в межах однієї сім’ї з відстані дрона, раптом стає досить невротичною, як тільки опиняється всередині сцени, поруч із героями. Ця постійна зміна точки зору — перехід від спостерігача до емпатичного співучасника — хіба не є вираженням нашого сьогоднішнього способу буття?

Цинічна камера, що бачить шекспірівську битву в межах однієї сім’ї з відстані дрона, раптом стає досить невротичною поруч із героями.

Персонажі раз по раз демонструють поведінку, яка викликає то емпатію і абсолютну ідентифікацію з героєм, то відразу і дистанціювання. Кожен із них здатен на зраду і самопожертву, варто тільки в їхньому світі з’явитися хоч якомусь натяку на можливість любові. От тільки любов ця часто прихована за іронією.

Найкраще, що є в «Спадщині», — діалоги, це чисте розмовне кіно. Розмови у світі, де відбулася інфляція слів, відповідні — часто вони буксують, ледве почавшись. Усі постійно повторюють ті ж фрази, ніхто не закінчує думку, герої навіть буквально говорять «я вже втомився від цього діалогу» або й просто його уникають. Як для кіно, що десь на 80% побудовано на тексті, розмови персонажів напрочуд беззмістовні. Герої тут не діють за допомогою слів — вони за допомогою слів уникають діяльності. Достоту як усі впливові люди сучасного світу, де ніхто більше не шукає істину.

Як для кіно, що десь на 80% побудовано на тексті, розмови персонажів напрочуд беззмістовні.

А що ж відбувається з правдою у світі «Спадщини»? Носіями правди тут в основному є, як не парадоксально, персонажі з низьким рівнем довіри. Як, наприклад, Кендалл, якому відкрилася проста істина під час наркотичного трипу, і він уперше за весь час узагалі посміхається, вражений цим відкриттям: «Я все зрозумів. Я при повному розумі. З нами все в порядку». Кендалл намагається сказати братові Роману, що нав’язаний батьком образ нікчемних поламаних дітей є лише його проєкцією, яка не має нічого спільного з ними справжніми, але Роман не в змозі це почути, бо у носія істини в той момент занадто низька credibility.

Так само Роман, що часто використовує правду у формі іронії як спосіб самозахисту, зрештою втрачає слухачів і все частіше говорить сам із собою. Чи Марша, корислива мачуха, яка й слова не скаже без прихованого мотиву, раптом дає пряму і правдиву оцінку поведінки доньки: це чи то жарт, чи то провокація. Тут правда виживає лише тоді, коли може прийняти форму насмішки.

Найцікавіша сцена в першому сезоні — сеанс психотерапії. На ньому вимушено зібралася сім’я, яка патологічно не здатна формулювати свої почуття, тим паче правдивими словами. Коли терапевт питає кожного «Чи боїтеся ви батька?», цього моменту істини не витримує сам Логан Рой — він захищається нагромадженням фраз, що втрачають свою силу від безкінечних повторень. Зрештою висока драма скочується у фарс, і епізод закінчується цілком у дусі сатирівської драми: на того, хто спробував відібрати у бога його монополію на правду — психотерапевта, — чекає розплата.

Тут правда виживає лише тоді, коли може прийняти форму насмішки.

Маніфест Люка Тернера завершується словами: «Таким чином, метамодернізм слід визначити як мінливий стан між і за межами іронії та щирості, наївності та обізнаності, релятивізму та істини, оптимізму та сумніву в пошуках множинності різноманітних і невловимих обріїв. Ми маємо рухатися вперед і коливатися!»

У «Спадщині», де герой уже пройшов ініціацію, метафорично вбив батька (але ж той водночас незнищенний), теж нічого ще не закінчилося і все можливо. Далі буде.

Фото: HBO / courtesy Everett Collection