Руський мір очима дитини: Карикатури Ігоря Поночевного

З 24 лютого Поночевний щодня створює карикатури, в яких висміює патріотичний угар співвітчизників у війні проти України. Найчастіше героями його робіт стають президент РФ і російські солдати, які раптово опиняються на картинах класики живопису. Художник розповів Bird in Flight, як це — бути росіянином у США, який підтримує Україну.

— Моя любов до карикатури вимушена: почав займатися нею після анексії Криму та Сходу України, щоб висміювати співвітчизників. Одразу ж звільнився з роботи і вирішив покинути Росію, бо не поділяв переконань більшості. Був упевнений, що гряде велика війна, що й сталося. У 2015 році емігрував до США, тому що обстановка у РФ була важкою психологічно та небезпечною для творчості й самовираження. Написав збірку гумористичних оповідань, що, до речі продається в Україні, — вона вийшла у видавництві «Фоліо». Також 2016 року в Одесі друзі випустили мою книжку малюнків «Ватна Азбука».

Псевдонім Альоша Ступін з’явився наступного дня після анексії Криму, коли я намалював першу карикатуру, яка висміює ейфорію серед населення щодо захоплення чужої території. Псевдонім приховував моє ім’я, бо малювати їдкі карикатури на владу було небезпечно. Увесь цей час я отримував погрози на свою адресу. Багато хто був упевнений, що це дійсно дитина малює. Але потім я почав розповідати, хто стоїть за цим псевдонімом. Коли змінився і стиль малюнків, усім остаточно стало зрозуміло, що це робить дорослий, професійний художник.

Емігрував до США, тому що обстановка у РФ була важкою психологічно та небезпечною для творчості й самовираження.

Війна вплинула на мене дуже сильно, як і на будь-яку нормальну людину, що переживає за Україну. Перші кілька тижнів ми не могли спати, дружина плакала щоночі. Вона з Білорусі, теж біженка. Я не думаю, що обов’язково треба мати український паспорт, аби переживати за країну, на яку звалилася війна. Відчував злість, що світова спільнота довела ситуацію до цього. У 2018 році для мене було немислимо, як у Росії змогли провести чемпіонат світу з футболу. Я дуже обурювався, протестував проти цього, але всім було начхати, всі були впевнені, що Путін не нападе. Але було очевидно, що все йде до війни.

З перших днів я почав малювати по кілька картинок, аби підтримати українців і показати росіянам, як жахливо все це виглядає. З друзями звідти зараз практично не спілкуюся, мало хто поділяє мої переконання. Усі, хто згоден зі мною, змогли покинути Росію чи залишають її зараз. Я зміг би повернутися туди тільки після зміни режиму.

Я живу в Каліфорнії, малювання карикатур не є джерелом заробітку, тому працюю, не цураючись жодної важкої роботи. Мої картинки виставляють у Європі, у США також були експозиції. Але це займає багато часу і не дуже цікаво для мене. Мені набагато простіше робити це онлайн самому через соцмережі — жодна галерея стільки не потягне. Причому це займає кілька хвилин, а для галереї роботи треба готувати місяцями.

Техніка у мене проста: олівець, туш, у тому числі туш із волоського горіха, кольорові олівці, фломастери. Малюю багато, бо відчуваю провину за Росію, тож хочу максимально брати участь в інформаційній війні. Також розумію, що перемога України призведе до знищення Путіна, та й Лукашенка теж, і до звільнення Росії від усієї цієї нечисті.

Малюю багато, бо відчуваю провину за Росію.

Віра росіян в ідеї путінізму — це стадне почуття. Куди скаже влада йти, туди всі йдуть. Росія зараз — це старий віз, який котиться з гори, його звідти зіштовхнув Путін. Для звичайних людей простіше застрибнути в цей воз і їхати ним: раптом куди вивезе? Намагатися зупинити важче, бо тобі може переламати руки й ноги. Лише деякі розуміють, що віз котиться у прірву. Гадаю, багато хто відчуває свого роду есхатологічний кураж — «будь що буде, а помирати, так з музикою». Це стається від безвиході, оскільки вони жодної альтернативи для себе не бачать.

Я ще застав СРСР та його розвал. Бачив, як переважна маса громадян у ​​Радянському Союзі, що ходила на мітинги й демонстрації, була в партії та комсомолі, вірила у побудову комунізму в найближчому майбутньому, раптом від усього цього відмовилася. Це сталося миттєво і не викликало жодного дискомфорту в усіх цих людей.

Також я бачив, скільки жителів ​​СРСР вірили у бога: практично ніхто не вірив, статистично їх було близько 5%. Щойно Союз розвалився і ходити до церкви стало мейнстримом, православних віруючих виявилося раптом 95%. Такі дані наведені у фундаментальній праці релігієзнавця Дмитра Фурмана «Старі церкви, нові віруючі». Отже, судити про настрої у суспільстві зараз — заняття невдячне.

Щоб люди щиро вірили в якісь ідеї, їх треба чимось заохотити, як це було в епоху індустріалізації у СРСР та Німеччині. Нічого цього зараз немає. Путін не може запропонувати суспільству жодної ідеї взагалі, крім дикої ідеї повернення в минуле. На це можуть клюнути лише люди похилого віку.

Путін не може запропонувати суспільству жодної ідеї взагалі, крім дикої ідеї повернення в минуле.

Поняття «хороші росіяни» я вважаю шкідливим, оскільки будь-який поділ людей за категоріями — це досить слизька тема. Будь-який союзник у боротьбі проти Путіна та війни цінний.

Я можу сказати не дуже, можливо, приємну річ, але я бачив безліч не тільки росіян, а й інших жителів колишнього СРСР, у тому числі українців, яким імпонує Путін. І не лише в Росії, а й у США. Ба більше, вся моя рідня живе в Україні: мій батько українець із Житомирської області, мама — полька, записана росіянкою, з Володимира-Волинського, але мало хто з них поділяє мої переконання. Переважна більшість російськомовних у США дивиться російське телебачення, і це дико для мене. Я ж не дивився телевізор із 2008-го.

Люди діляться на тих, хто підтримує ідеї сучасного цивілізованого світу — змінність і поділ влади, примат права, незалежний суд, незалежні та різноманітні ЗМІ, дотримання демократичних процедур, терпимість до оточуючих, боротьбу з кумівством і хабарями, — і тих, хто тяжіє до путінської парадигми. Це незмінність влади, жорстке придушення опозиції, монополія на інформацію, суд у ручному управлінні, економічна монополія, порочна клієнтела та кумівство.

Чим довше я живу у США, тим більше помічаю відмінностей від життя в Росії. Для простих людей, які сюди приїхали з колишнього СРСР, ці відмінності часто зовсім непомітні. Вони впевнені, що блага західного світу впали на них з неба, вони не розуміють, що люди повинні брати участь у житті своєї країни, що громадянське суспільство є важливим механізмом у шестернях управління країною. Тому дехто не ходить на вибори, не цікавиться програмами політичних партій, не бере участі у діяльності своїх ком’юніті.

Війна, впевнений, закінчиться перемогою України та військовою поразкою Росії. Це не просто безплідні сподівання, це вектор історичного розвитку, який було поставлено після 24 лютого. Уся світова спільнота об’єдналася для цього. Росія виплачуватиме воєнні контрибуції та відновлюватиме зруйновану інфраструктуру. Відносини між країнами дуже довго не поновляться, при тому що багато українців проживають у Росії.

Війна, впевнений, закінчиться перемогою України та військовою поразкою Росії. Це не просто безплідні сподівання, це вектор історичного розвитку.

У майбутньому бачу велике політичне майбутнє в України як форпосту європейських країн. Гадаю, на Росію чекає розпад на окремі держави. І якоїсь миті жодна з них територіально чи економічно (не кажучи вже про політичні аспекти) не перевершуватиме Україну. Це було би благом і для Росії, і для навколишніх країн.