Прокидайся — війна: Наївне мистецтво Анастасії Некипілої

— Як і для багатьох українців, для мене ранок 24 лютого почався фразою рідних: «Прокидайся, почалася війна». Далі все як у тумані. Я знаходилася у моєму рідному місті Кременчук, там у перші дні було спокійно, але ми вирішили виїжджати до Польщі. Моя вчителька з Краківської академії мистецтв одразу запропонувала пожити у неї. Зараз у Кракові залишаються моя мама й тітка, а у Кременчуці — тато і бабуся. Ми з сестрою в Англії.

До 2014 року я була впевнена, що ми з росіянами братні й дуже схожі народи. У школі українська література здавалася мені нудною та занадто негативниою, щоб ідентифікувати себе з її героями. Я взагалі не розуміла контексту цієї багатовікової проблеми. Мені навіть було соромно казати, що я українка. Можливо, через те, що образ українки асоціювався з бідністю, постійними стражданнями та селом. Я не цікавилася історією України, а моє мистецтво і ставлення до світу було «внє палітікі».

Я багато експериментувала зі своїм стилем. Мене надихали Густав Клімт та Енді Воргол, я малювала вигаданих персонажів, абстракції, оголені натури, попарт і фантазувала на тему ілюстрацій для журналу Vogue. Я була підлітком, і для мене це був суцільний бунт без якоїсь ідеї.

Я не цікавилася історією України, а моє мистецтво і ставлення до світу було «внє палітікі».

Усе змінилося у 2014 році — тоді я вперше зрозуміла, хто такі українці й на що вони здатні заради своєї держави та свободи. На Майдані загинув друг нашої родини Ігор Сердюк, і пiсля новини про його смерть та анексії Криму я намалювала кілька робіт із серії «Мистецтво Майдану». Після 2014-го я перестала малювати приблизно на п’ять років. Здавалося, я не зможу створити щось сильніше за це.

Під час навчання у Краківській академії мистецтв я зацікавилася фотографією. Там мене навчили проєктному мисленню, бути дуже уважною та спостерігати. Я відкрила для себе, що історії можуть розповідати не тільки люди, а й об’єкти, які нас оточують.

Я наче дитина почала наново вивчати світ. У фотографії мені цікаво робити типологічні проєкти, аналізувати та досліджувати поведінку людей через візуальну антропологію, розповідати історії через об’єкти, додавати до цього інтерв’ю і відео, а також робити фотокниги.

До малювання я повернулася спочатку у діджиталі: це дозволяло менше боятися зробити помилку й бачити, що я все ж створюю щось важливе. У 2021 році я зацікавилася арттерапією та арткоучингом, що допомогло мені остаточно вийти з творчої кризи. Я придумала техніку артмедитації, суть якої у тому, що людина із заплющеними очима малює свій автопортрет, а я допомагаю їй. Потім ми розшифровуємо і пропрацьовуємо те, що боліло, через мистецтво.

До малювання я повернулася спочатку у діджиталі: це дозволяло менше боятися зробити помилку й бачити, що я все ж створюю щось важливе.

У своїх нових роботах я дозволила собі бути дитиною та просто творити. Я зацікавилася Україною, її культурою, історією, боротьбою і просто життям українського народу. Так народилася серія робіт «Українська Наївна Душа».

Мене надихали як окремі мисткині — Марія Примаченко, Маша Рева, Надія Шаповал, Ірина Максимова, — так і вуличне наївне мистецтво, «ЖКГ-арт». Я любила гуляти дворами у містах та помічати, як незвичайно люди прикрашають їх, свої будинки, під’їзди. Ці прогулянки іноді були цікавішими за похід у галерею сучасного мистецтва. Несвідоме мистецтво — це найнеймовірніший прояв творчості для мене. Зараз я роблю все, щоб добратися до своєї внутрішньої дитини. Саме там захована чиста творчість без страху помилитися, без бажання комусь сподобатися, без знань «як правильно малювати».

Творчість — це мій діалог зі світом. Вважаю, що кожний митець повинен мати чітку позицію та творити у контексті важливих подій і ніколи не бути «внє палітікі». Також вірю, що сам процес споглядання має цілющий ефект. Мистецтво завжди взаємодіє з несвідомим, від нього може бути гидко, боляче або, навпаки, приємно. Це завжди терапевтичний досвід як для митця, так і для глядача.

Мистецтво завжди взаємодіє з несвідомим, від нього може бути гидко, боляче або, навпаки, приємно.

Після 24 лютого з моєї творчості зникли кольори, легкість та наївність. Роботи з серії «Прокидайся, почалась війна» стали способом справлятися зі щоденним болем та горем.

Наприклад, картини «Усе найкраще — дітям» та «Військовий об’єкт» з’явилися у відповідь на мое безсилля та лють на абсурдність російської пропаганди. Від їхніх ракет гинуть невинні мирні жителі й діти, а вони продовжують називати це все «військовими об’єктами». Я не можу точно описати свої емоції, але як мисткиня можу показати, наскільки недоречно, безглуздо та боляче виглядає те, що відбувається. А From Ukraine to nowhere я намалювала, коли прочитала історію про одну з автівок, яка виїхала з Маріуполя. Російські військові на блокпосту дали українській родині 40 секунд, аби виїхати з міста. Просто заради розваги їм сказали: «Я порахую до сорока, а потім стріляю». Вони не встигли. Але ця сім’я змогла вижити: бабуся, дідусь, тато, мама, син та донька.

Я не можу точно описати свої емоції, але як мисткиня можу показати, наскільки недоречно, безглуздо та боляче виглядає те, що відбувається.

Мистецтво наразі ще не стало основним моїм джерелом доходу, але я нарешті зрозуміла, що це можливо. Нещодавно я почала продавати свої NFT-роботи і отримувати гроші за публікації у медіа та участь у виставках.

Я зацікавилася темою NFT наприкінці 2021 року. Мені просто кортіло спробувати новий формат, та й хайпу про «легкий заробіток» було дуже багато. Але коли я занурилася у цю тему і стала частиною NFT-ком’юніті, була приємно здивована. Після фейсбуку та інстаграму NFT-спільнота у твіттері — ковток свіжого повітря. Міф про «легкий заробіток» я для себе теж розвіяла, бо легкість може з’явитися тільки після щоденної роботи над своїм особистим брендом, тісним спілкуванням з аудиторією та колекціонерами.