Щоденник війни у підручнику історії: Аплікації Марії Тіхонової

— Я почала малювати десь чотири роки тому: студія Aza Nizi Maza, клас Миколи Коломійця. Мої інструменти — гуаш та олівці, іноді акварель. А вдома я ріжу, клею і роблю колажі й аплікації. Інколи все це допрацьовую в діджиталі на планшеті. Основного напряму в мене немає, бо я не вважаю себе художником. Мені просто подобається ходити до студії та малювати все що заманеться.

Я не вважаю себе художником. Мені просто подобається ходити до студії та малювати все що заманеться.

У студії мне подобалося слухати про мистецтво, художників, поетів, письменників, музикантів та про все на світі. Цікаво було спостерігати, як розмірковують діти та молодь на цих заняттях, що вони пишуть на стінах. Але то було раніше, війна змінила все. Вечір 23 лютого я пам’ятаю майже по хвилинах: я, як завжди, гуляла з нашим мітельшнауцером Жорою. Я пам’ятаю всіх людей, з якими розмовляла, і про що саме ми говорили — можливість вторгнення та необхідність евакуації. Але ми не хотіли вірити у це.

О восьмій вечора мене набрав чоловік, який уже був на фронті: «Они начали движение. Звони всем. Бери вещи, и уезжайте из города». Речі були зібрані ще у січні, коли чоловік поїхав. Тобто насправді вони були зібрані ще у 2014 році, просто періодично відбувалася заміна одягу, з якого діти виросли. Поїхали до Мерефи, містечка під Харковом. Першу ракету ми з сином побачили прямо над своїми головами десь о восьмій ранку, коли йшли до магазину. Звук такий, що хотілося лягти на землю і вгризтися у неї. Та ракета впала на території школи й дивом не розірвалася — вони одразу почали бомбити «військову» інфраструктуру.

Діти, батьки, сестра з дітьми та чоловіком поїхали на захід України по обіді. Я з Жорою, нашою старою кішкою та котом сестри залишилася у Мерефі стерегти майно. Безсонні ночі, зимова темрява, вибухи, від яких собака заливався дзвінким лаєм, перелякані коти. Світло вмикати не можна, постійні перевірки, чи був чоловік на зв’язку.

Першу ракету ми з сином побачили прямо над своїми головами десь о восьмій ранку, коли йшли до магазину.

На початку березня я теж поїхала на захід України. Тиждень у машині — всюди блокпости. Шукала приміщення, де можна було б оселитися на тривалий час із Жорою та нашою глухою 17-річною кішкою Фенею. Врешті вдалося знайти варіант у Дрогобичі, але життя там було якимось сумбурним. Мабуть, тільки тепер воно стало нормальним, коли ми повернулися до Харкова. Саме зараз я почала відчувати його плин.

Перший запис-малюнок у щоденнику я зробила у Дрогобичі 10 березня. То був зовсім інший формат. Просто на чорному фоні я написала, як виглядає наше з чоловіком листування за ці два тижні:

— Як ти?
— Норм.
— А ти?
— Норм.

У квартирі, де ми жили, я знайшла підручник Аркадія Жуковського та Ореста Субтельного «Нарис історії України». Випадково відкрила його на сторінках про Голодомор і почала читати. А потім подумала, що зараз ми теж переживаємо історію України і її можна записати поверх цих сторінок. Так і народилася ця серія аплікацій-колажів-малюнків поверх сторінок підручника. До того щоденник я вела постійно, тепер це продовження вже у форматі діджитал. Скетчбук я хоч і взяла з собою, але не мала сил писати-малювати бодай ручкою (гуаш та олівці лишилися вдома).

У квартирі, де ми жили, я знайшла підручник «Нарис історії України». Випадково відкрила його на сторінках про Голодомор і почала читати.

Створення однієї аплікації-ілюстрації не займало багато часу — важче було з тим, як придумати, що вирізати і як виразити свої почуття. Тож на деякі ілюстрації я витрачала кілька днів, як, наприклад, на «Маріуполь помер». У мене троюрідний брат там був із сім’єю, зараз з ними вже все відносно нормально: вони вибралися з міста і змогли виїхати з Росії. Але його тещу вбила бомба, її поховали у дворі, у воронці. Деякі ілюстрації робилися швидко, за декілька годин. Наприклад, про стрижку Жори — я все придумала дорогою з грумінг-центру, вдома швидко нарізала та намалювала.

У мене багато родичів у Росії, але ми не спілкуємося. Мій брат, який там живе, освічена і розумна людина, класний пацан і рідна душа. До 35 років у нього навіть прізвисько було — Хохол, бо він любив Україну, обожнював Харків. У дитинстві кожне літо ми проводили в селі Кринички Миколаївської області, де поховані його бабуся та дідусь. Там наше повітря і наш ставок. Він приїжджав до нас у Харків, і ми гуляли містом, пили, розмовляли, танцювали, слухали бумбокс, бісилися, жили. Він розповідав нам про Нємцова та Політковську, про Болотну площу, він кричав нам у трубку: «Ты знаешь, кого он назначил вместо себя?! Медведева, прикинь! Медведева!» А у 2012 році, здається, він купив собі телевізор. На черговій зустрічі сказав: «Знаешь, прихожу домой, сажусь на диван и начинаю тупо переключать каналы».

Брат розповідав нам про Нємцова та Політковську, про Болотну площу. А у 2012 році, здається, він купив собі телевізор.

З 2014-го він перестав приїжджати до України, за ці роки ми зустрілися лише двічі. На тему політики намагалися не розмовляти. Дзвінків не було. Листування у телефоні так і не почалося до ночі 24 лютого. «Вас бомбят ВСУ», «Вы просто выбрали себе неправильного президента», «Буча — это постановка, я буду верить только доказанным фактам», «Я против войны, я просто хотел спокойно жить и работать, а теперь это все пошло прахом». Ми припинили листування з усіма родичами. Що їм сказати? Нічого. Я втратила віру у те, що їм щось можна пояснити або достукатися саме зараз. Можливо, вісім-десять років показувати кадри і відео з Бучі? З розбомбленого Харкова або Миколаєва? Не знаю. Промовляю це кожного дня: «Наша русофобія недостатня».

Найбільшу цінність для мене мають роботи «Маріуполь помер» та «Війна не скінчиться» — цю фразу мені сказав чоловік під час однієї з наших телефонних розмов. Я розуміла, що так воно і є, але було важко почути ці слова від рідної людини, яка там, майже в середині тайфуну.

Також пам’ятаю, який біль відчула, коли син розповів історію своєї знайомої з Ізюма. Дівчина 19 років поїхала першою до Львова наприкінці лютого. А її батьки та молодший брат мали виїхати через кілька днів, бо збирали речі. На початку березня вони перестали виходити на зв’язок. Але місто було вже під окупацією, тож вона чекала. У травні їй зателефонував сусід з Ізюма і сказав, що вони всі померли ще тоді, у березні, від прямого влучання бомби в їхній будинок.

А ще 5 травня в нас із чоловіком була 22-а річниця подружнього життя. Зазвичай один із нас забував про річницю — хто згадав, той молодець. Але 21 рік 5 травня ми були поряд. Не в цьому році — ми не забули, але ми не були разом. Квіти мені доставив кур’єр. Це було 94 лютого.