Натхнення

Свій серед чужих: Картини художниці з окупованого Херсона

Юля Данилевська давно малює маркерами на білій керамічній плитці. Одна плитка — одна історія. За останні кілька місяців у цих історіях з’явилися Маріуполь, мародери, мертвий десантник, палаючий будинок та інші образи воєнного часу.
Юлія Данилевська

Українська художниця з Херсона. Малює з 2015 року. Зараз перебуває в російській окупації.

— Життя в окупації дуже дивне, здається, що ти десь на Кубі, — весь час спекотно і нічого не зрозуміло. Коли почалося вторгнення, ми з чоловіком та сином переїхали до батьків, бо в їхньому будинку великий підвал. Щодня бачили у вікно всі ці танки та БТР. Було страшно, у мене навіть панічні атаки почалися. Я відчувала сильний гнів на себе і розчарування через те, що більше нічого не вмію, окрім як малювати, причому саме у своєму стилі. Я розуміла, що зараз потрібні не картини, а розбиратися в географії, перев’язувати рани, водити авто — ті вміння, які допоможуть твоїй родині вижити.

Я відчувала сильний гнів на себе через те, що більше нічого не вмію, окрім як малювати.

Згодом стало зрозуміло, що, принаймні, бомбардувати місто росіяни не будуть — щоб не поцілити у свої ж війська. Тож ми повернулися додому, і стало легше. Тепер кожного дня ми то переводимо гроші в готівку, то шукаємо магазини, де можна розрахуватися карткою, — одне слово, долаємо якісь побутові виклики.

Більшість мистецької спільноти з Херсона виїхала, і тому тут трохи самотньо. Спочатку в мене був шок, я думала, що лишуся сама, як Маленький Принц на астероїді. Але до всього звикаєш. Головне, щоб інтернет був, бо спілкування з колегами перейшло в онлайн і стало навіть активнішим.

Вдома у мене знайшлися білі плитки та маркери — мої знаряддя праці, а в голову почали приходити образи. Я змирилася з тим, що я не та людина, яка буде когось рятувати, а скоріше та, яку рятуватимуть. Прийняла це і вирішила робити хоча б те, що вмію.

Першою я створила картину про збирачів снігу. На початку вторгнення в Херсоні було дуже холодно, і я все чекала, коли ж нарешті з’явиться сонечко, щоб люди у підвалах зігрілися. А потім дізналася, що маріупольці, навпаки, хочуть, аби щодня випадав сніг, бо це джерело води. Мене сильно вразило, що я чогось зовсім не того бажала. Роботу про це перепостило багато знайомих, і я зрозуміла, що це комусь потрібно.

Гори трупів мені малювати не хотілося, я вирішила показувати якісь тонкі моменти, що на фоні інших злочинів російської армії можуть залишатися непоміченими. Наприклад, у мене є картинка, де рука окупанта знімає золоту сережку з вуха українки.

Гори трупів малювати не хотілося, я вирішила показувати якісь тонкі моменти, що на фоні інших злочинів російської армії можуть залишатися непоміченими.

Головне — робити все щиро, не підходити до творчості як до кон’юнктури, не експлуатувати теми. Я маю бути впевнена, що від мого мистецтва нікому не стане гірше. Спочатку було важко малювати війну, здавалося, я не маю права, бо особисто все це не пережила. Звісно, у Херсоні теж небезпечно, всюди танки і люди з автоматами, але, принаймні, не так, як було в Бучі. Я не можу на основі чиїхось страждань створювати свої роботи, тож якщо і торкаюся важких тем, то через метафору чи сюрреалістичні образи, а не буквально зображаючи насильство.

Єдине, я все ж дозволила собі намалювати мертвого російського десантника у квітах. В одному перехопленому діалозі я почула, як російський військовий розповідав дружині, яке в українців «мороженко вкусное», сік смачний. Одразу уявила собі, як у квітні вони почнуть думати, яка ж у цих українців красива природа, — на кожному кроці вишеньки-черешеньки квітнуть.

Я не боюся це малювати і викладати у соцмережі. Так, у Херсоні викрадають людей і не всіх повертають. Але я для них ноунейм, вони ж неінтегровані в сучасне мистецтво. Щоб впасти у немилість окупантів, треба бути або представником громадської організації, або обіймати якусь державну посаду, або мати стосунок до війська. Просто так мене на вулиці навряд чи схоплять. Але про всяк випадок я лишаю телефон удома, бо в моєму інстаграмі, наприклад, є малюнок із відрубаною рукою, що тримає російський прапор.

Я не боюся, хоч у Херсоні викрадають людей і не всіх повертають. Але для окупантів я ноунейм, вони неінтегровані в сучасне мистецтво.

Я ще не знайшла для себе відповіді на запитання, чи маю я право хотіти смерті росіян. Бо наче ж є якісь «хороші руські», але і вони надто інфантильно все сприймають. Та ця робота з рукою не лише про моє бажання завдати їм якихось втрат. Вона також про те, що навіть якщо ти радісно вітаєш окупантів, цей каток може проїхатися і по тобі. Вони нікого не жалітимуть.

Перші шість плиток у мене купив один художник. Сказав, що бронює й інші мої роботи воєнного періоду. Я тоді замислилася, коли цей воєнний період закінчиться: ще до перемоги чи значно пізніше? Очевидно, ці теми будуть хвилювати мене й після. Але я і раніше малювала все те, що бачила, тож мій стиль і техніка не змінилися.

У мене немає художньої освіти, зате в Херсоні завжди була потужна туса митців. Хоча навіть при цьому у нас дуже зверхньо ставляться до сучасного мистецтва. Якщо десь статеві органи намальовані — це вже все. Стас Волязловський багато критики вислуховував стосовно себе, і тепер вона перейшла до нас, нового покоління херсонських художників. Але при цьому «обнажонку», де жінка красива та в якійсь елегантній позі, у нас усе ж полюбляють. Я теж для себе розділяю умовно «серйозне» і «несерйозне» мистецтво, просто у мене вони поміняні місцями. Я б не сказала, що за сучасним мистецтвом майбутнє, але за ним теперішній час — на те воно і сучасне.

Мої роботи інколи порівнюють із творами Kinder Album, і вона дійсно на мене вплинула. У 2015 році в Херсоні проходив фестиваль, і ось на ньому я й побачила її роботи. Подумала тоді, як же це просто та кльово. На той час я вже пробувала малювати, але єдиного стилю у мене не було. Мене завжди лякало в художній діяльності, що треба ґрунтувати полотна, моделей запрошувати і таке інше. Цим «дорослий» живопис мене відштовхував, а тут я усвідомила, що можна робити графіку. Я відкинула свої страхи — і почалося.

херсонський художник і перформер, працював у стилі, який сам визначав як шансон-арт

Також я пробувала робити вишивки. Просто тому, що у мене був поклик щось створювати, і до чого рука дотягнулася, те і стало знаряддям праці. Навіть нитки були не вишивальні, а звичайні чорні для шиття. Але мені сподобався результат, хоча зараз я вже трохи зверхньо дивлюся на ті свої твори. Вишивані роботи потребують багато часу, тоді як на плитці можна за вечір намалювати все, що придумаєш, — так ідея не встигає вислизнути. Й дотепер це основні мої техніки.

Зараз вдома лишилася буквально одна квадратна біла плитка — знайти такі в магазинах чомусь дуже важко. Останнього разу штук двадцять мені подарували друзі на день народження. Але в мене ще є прямокутні, тож я вже думаю, як створювати нові роботи у такому форматі.

Я пробувала робити велику картину з шести плиток, але мені не сподобалося. Усе ж мене приваблює саме формат, коли одна плитка — це окрема історія, як серія у «Чорному дзеркалі». Ці історії часто на межі між мемом, коміксом, карикатурою. Наприклад, я люблю використовувати прийом буквалізму — малюю Ісуса с кульбабою, бо «божий одуванчик», чи буквально танці на кістках. Я навіть пробувала створювати комікси під час резиденції, присвяченої художниці з Олешок Поліні Райко. Але все ж намагаюся цю межу не переходити, бо не хочу виконувати чужу роботу. Маю на увазі, що у нас і так є потужний сегмент ілюстраторів та дизайнерів, у котрих це виходить краще.

Одна плитка — окрема історія, як серія у «Чорному дзеркалі». Ці історії часто на межі між мемом, коміксом, карикатурою.

Завжди були художники, чутливі до суспільних процесів, а також ті, хто, умовно, малював квіти й котиків. Не можу сказати, як повинно бути, але особисто я не розумію мистецтво, де художник абстрагується від усього. Можна слідувати принципам романтизму і творити на вічні теми кохання чи природи. Але мене попускає, коли вдається знайти вдалий образ, щоб висловити свою позицію. Я вважаю, важливо вести діалог із глядачем, а стояти осторонь усього — невдала позиція.

Я не знаю, чи в курсі місцеві російські військові тих злочинів, які скоїли їхні «колеги» в інших містах, як вони їх нормалізують у своїй голові, але тут вони почуваються мало не месіями. Бачать людей, які стоять у черзі за гуманітаркою, бабусь, які ностальгують за радянським минулим, і думають, що тут усі такі, що вони нас рятують.

Не знаю, чи в курсі місцеві російські військові тих злочинів, які скоїли їхні «колеги», але тут вони почуваються мало не месіями.

Я теж мало не щодня бачу великі черги за гуманітаркою. Людей у них я б розділила на дві групи. Одні добре одягнені й навіть машини свої паркують поруч, інші явно з неблагополучних родин. У місті справді є ті, хто все це вітає, ніби вони під якимось гіпнозом.

Шість робіт, які купив художник, ще досі у мене. «Нова пошта» ж у нас не працює, а передавати автобусом надто складно — у разі чого ніхто не рятуватиме мої плитки. Тому я думаю ще кілька місяців почекати, поки нас деокупують, і тоді вже відправити їх. Мені дуже цікаво, яким буде майбутнє, що ми робитимемо після війни, хоча б її гарячої фази. Коли платиш таку велику ціну, хочеться, щоб змінилося буквально все, щоб міста переродилися.

Нове та Найкраще

951

2 403

342
314

Більше матеріалів