Війна Шредінгера та повітряні тривоги на картинах Люсі Іванової

— 25 лютого мала відбутися моя довгоочікувана виставка у Дніпрі. За півтора року я написала багато робіт, пов’язаних саме з моїм рідним містом, — подумки гуляла його вулицями, пригадувала епізоди зі свого життя, різні символи, запахи, навіть місцеві легенди про сомів-людожерів. Через новини напередодні я вже розуміла, як це недоречно, але дуже хотіла, щоб виставка все ж відбулася. 24 лютого почалося не з монтажу, а з походу до «АТБ» о шостій ранку. Тепер я вважаю, що рішення все ж поїхати у Дніпро було доленосним, адже я змогла бути поруч із рідними. Там я провела більше 40 днів.

Знову малювати я стала лише через два тижні після початку вторгнення, хоча мені здавалося, що минуло кілька років. На цей час я забула, що в мене взагалі є тіло, що я художниця. Ніби весь бекграунд і розуміння себе стерлися, це був кінець усього, я не думала про те, що попереду. Проте коли зрозуміла, що нас не взяли за кілька днів, що у нас є армія, є майбутнє, я знову змогла працювати.

Почалося з того, що всі перестали фотографувати, аби їх не прийняли за диверсантів. Але мені хотілося якось зафіксувати те, що відбувалося навколо. Місто Дніпро було на стрьомі й напружено чекало. Тобто усі вже розуміли, що йде війна, але тут не було активних бойових дій, а тільки кілька прильотів і поранених привозили. Ніби якась «війна Шредінгера». Тож я вирішила зафіксувати цей стан очікування катастрофи. Так після прогулянок водночас мирним та воєнним Дніпром і з’явилася серія з підозрілими фігурами чи ландшафтами. Після перших спроб малювати мені стало легше, я ніби повернулася у своє тіло.

У Дніпрі не було активних бойових дій. Ніби якась «війна Шредінгера». Тож я вирішила зафіксувати цей стан очікування катастрофи.

Кілька разів я ходила плести маскувальні сітки. Праця, націлена на конкретну допомогу, заспокоювала. Крім того, працювати руками з різнокольоровими тканинами дуже медитативно. Потрібно було плести сітку так, щоб вона не виглядала як щось рукотворне, — уникати прямих кутів, імітуючи природу, думати, як сітка виглядатиме з літака. Тобто це були свого роду вправи з лендарту, а в чомусь — і живопису. Така собі міждисциплінарна штука.

Саме ж малювання мене зовсім не заспокоює, це інший процес, більш інтелектуально-напружений.

Плетіння маскувальної сітки — це свого роду вправи з лендарту, а в чомусь — і живопису.

У період Майдану в мене стався злам у розумінні творчості та призначення художника, після чого я зробила висновки, що творчість може бути вільною від будь-яких зобов’язань, вищої мети. Але тепер я вважаю, що якщо ти публічна людина, яка займається творчістю, то кожна твоя робота у нинішніх умовах — це заява. Не може бути аполітичного сьогодні. Культура — дуже сильна зброя, і якщо ми цього не розуміємо, вона стає навіть сильнішою. Тобто якщо не усвідомлюємо, що на нас впливає певна культура, ми можемо стати її жертвами.

Якщо ти публічна людина, яка займається творчістю, то кожна твоя робота в нинішніх умовах — це заява.

Зараз я хотіла б бути прямолінійнішою у своїх творах, але це суперечить моєму відчуттю, що я можу робити та як. Час від часу у мене з’являються ідеї дуже плакатних і коміксних творів, але я їх не реалізовую. Фотографія або відео — найсильніше, що у нинішні часи можна використати як документацію російських злочинів та страждань українців. І я відчуваю, що не маю права інтерпретувати це у мистецтві, не можу буквально використовувати документальні зображення для своїх робіт. Для мене це неетично та маніпулятивно, а малювати відкритий біль і страждання навіть досить нахабно. Але я не кажу, що ніхто не має так робити, я прийняла це рішення саме для себе.

Усе ж якщо не пряме, то аналітичне висловлювання, яке я зробила, — це серія про «кольорові репресії». Частина моїх родичів живе в Росії, і у нас немає діалогу, я навіть не знаю позицію деяких із них. Тож мені весь час хотілося зробити щось про пропаганду, яка є ключем до нерозуміння ситуації, відсутності емпатії у росіян. Ця серія з «кольоровими репресіями» є ніби абсурдним мультиком, у якому на прикладі жовтого кольору я показую маніпулятивність пропаганди. От тільки я не впевнена, що це побачать і зрозуміють саме ті, до кого я б хотіла це донести.

З Дніпра я поїхала до Венеції і там знову почала фотографувати, бо мені дуже хотілося якось присвоїти красу навколо. Але малювати просто красу для мене не мало жодного сенсу. Тоді я подумала, що часто помічаю її лише після думки на кшталт «ой, це ж не дрон, це просто чайка». Тож я вирішила зафіксувати саме моменти, коли ти шукаєш небезпеку у всьому, і з цього вийшла ціла серія.

Одна робота, де нічне небо та сяюча башта, створена пізніше у Відні. Тут навпроти моїх вікон знаходиться парк атракціонів. І от у мене всередині йде війна, а перед очима нон-стоп працює цей парк, що світиться різними кольорами, має звук повітряної тривоги, та ще й люди постійно кричать.

Ведмідь, що п’є, — це також достатньо прямолінійна робота. Ми всі розуміємо, що це Ведмідь-гора у Криму, і він має пити воду, але натомість п’є кров. Бо стільки жертв було зокрема і для того, щоб полегшити постачання води до Криму. А заєць біля блокпосту цілком конкретний, я його сама не бачила, але дізналася про нього від людини, яка ці блокпости й будувала.

Ведмідь, що п’є, — прямолінійна робота. Це Ведмідь-гора у Криму, і він має пити воду, але натомість п’є кров.

Те, що я зображаю на роботах воєнного часу, є дуже важливою частиною мого життя, яку, з одного боку, хочеться забути. Але з іншого — повертаючись до цих спогадів, я буду завжди щось про себе розуміти і робити висновки. Війна трохи влинула і на техніку: усі мої нові твори лише на папері та невеликого формату, оскільки так їх легше транспортувати і зберігати, а темперу та акрил використовую, бо ці фарби швидко сохнуть.

«Листи до сестер» — автопортрет, написаний далеко від дому, і рибка у формальдегіді — мій спосіб зняти напругу мовчання. Тобто це таке уявне спілкування з моїми сестрами, з якими ми насправді мало розмовляємо. Я запостила ці картини в соцмережах, сподіваючись, що рідні їх побачать та якось відреагують. Вони ніяк не відреагували, але мені полегшало — тож це спрацювало.