А чорне — то журба: Ілюстрації Лізи Яблонської-Михайлусь

— Після закінчення вишу я намагалася знайти роботу дизайнера без фахової освіти. Потрапила на фабрику дитячого одягу, де працювала по десять годин на день, робила макети для друку на тканинах і ридала в перервах. Потім із хлопцем переїхала до Києва і створювала колажі для онлайн-журналу. Чотири роки тому я народила доньку Зою і стала наново шукати, що мені цікаво. Пішла вчитися на курс ілюстрації, потім повернулася до графіки у цифровому форматі. З того часу основними темами у творчості для мене стали дитинство, жінки та вагітність.

24 лютого ми з донькою були у моїх батьків у Дніпрі. Від початку я не могла робити нічого, окрім як читати новини та питати всіх знайомих, чи вони цілі. Ми заклеїли вікна скотчем, зібрали тривожні валізки, запаслися їжею та водою і спали в коридорі. Так минув тиждень. Далі мене охопив тваринний страх, що щось може статися з донькою. 1 березня я прийняла найважче рішення у житті — поїхати з України.

Повітряна тривога, ніч, сніг та сотні червоних фар, що тягнулися на кілометри вперед, — такою вразливою, як у ту ніч, я не почувалася ніколи. Вранці ми з донькою та моєю сестрою перетнули кордон з Молдовою, а через два дні дісталися до мого друга у Кракові. Там ми прожили чотири місяці. У середині липня ми з донькою повернулися до Києва.

Досить тривалий час було складно малювати щось на інші теми. Думати, говорити, дивитися та читати я могла лише про війну. Опинившись за кордоном, потрапляєш у паралельну реальність, де люди живуть своїм звичним життям і спокійно ходять вулицями. До цього складно звикнути. Але саме там я зрозуміла, що у світі було та є безліч людських жертв і горя, які раніше проходили повз увагу.

Опинившись за кордоном, потрапляєш у паралельну реальність, де люди живуть своїм звичним життям і спокійно ходять вулицями.

За деякий час після приїзду до Кракова я знову почала малювати. Так я могла розповісти світу про те, що відбувається в Україні, що відчуває мій народ і що відчуваю я.

У моїх роботах переважають три кольори: чорний, блакитний та жовтий. Чорне майже завжди сприймається як щось погане, невідоме і страшне. А блакитний та жовтий — то життя. Високе чисте небо, палюче липневе сонце над степом, хвилююче море.

Наразі малюю тільки на планшеті у Procreate, ідеї беруться з прочитаного та побаченого. Війну я насправді бачила тільки через телефон — кожного дня через екран на мене ллється неосяжний розмір болю та горя. І я розумію, що це ще далеко не все.

Загалом, малювання допомагає проживати біль, не накопичуючи його всередині. Одна робота зазвичай створюється упродовж дня: ідея залітає в голову, я якнайшвидше роблю замальовку, а завершення — це тільки питання мого вільного від материнства часу.

Війну я насправді бачила тільки через телефон.