Натхнення

Стала між нами стіна: Ілюстрації Міті Фєнєчкіна

Мітя Фєнєчкін народився у Росії, але ще в дитинстві переїхав до України. Зараз він живе в Одесі, постійно робить замальовки про війну та мріє про стіну між нами та РФ — як реальну, так і культурну.
Мітя Фєнєчкін

Український художник, ілюстратор. Вивчав дизайн у Національному університеті кораблебудування у Миколаєві. Створив обкладинки альбомів для гуртів «Океан Ельзи», «Оркестр Че», «ВГНВЖ» і Zapaska. Живе і працює в Одесі.

— Мені завжди важко відповідати на питання, звідки я: народився в Томській області, потім жив у Омську, у дванадцять років з мамою переїхав до Миколаєва, у двадцять чотири — до Харкова, а зараз п’ятий рік живу в Одесі. Але все ж таки почуваюся саме харків’янином.

Вчився я в Миколаївському університеті кораблебудування на факультеті дизайну, куди 15 липня прилетіла російська ракета. На третьому курсі пішов працювати за спеціальністю — розробляв дизайн інтер’єрів. Паралельно у той час, це був десь 2007-й, мене зацікавила цифрова ілюстрація, тому наступні сім років я працював у фотошопі, навіть показував свої роботи на виставках у Миколаєві. Тоді ж почав робити обкладинки для музичних альбомів, чим і досі люблю займатися.

Коли переїхав до Харкова та почав працювати в IT-компанії, стало зрозуміло, що тепер комп’ютера забагато в моєму житті, тому свої творчі роботи я переніс на папір. Малював чорною ручкою та у 2016 році видав свій першій артбук. Далі ми зробили артбук з Олегом Кадановим «Не я, а той» з його віршами та моїми колажами. Потім був мій маленький артбук «Вранье» та нульовий випуск журналу Botsad, який ми випустили в інді-видавництві моєї дівчини Марії Ковальчук. У цілому я завжди був більш орієнтований на інтимний контакт із глядачем через книгу, тому майже не робив проєктів, які можна показати на виставках.

Я завжди був більш орієнтований на інтимний контакт із глядачем через книгу, тому майже не робив проєктів, які можна показати на виставках.

Зараз я залишаюся в Одесі, живу в тій самій квартирі, вдень працюю, ввечері малюю. Іноді тривоги, але все ж у місті відносно спокійно. Тож я роблю те, що завжди робив, але змінилися цілі та сенси. Тепер головна мета — перемогти на всіх фронтах, і на культурному також.

Ми всі вже ніколи не повернемося у світ, який існував до 24 лютого, а теперішні реалії і є життям. Треба звикати до цього. Буває стрьомно від того, що Одеса ніби живе звичайним життям — діти в парках, люди на літніх майданчиках у кафе, — хоча поряд у Миколаєві щодня обстріли, майже щодня загиблі.

Треба чітко усвідомити: якщо ти можеш сидіти вдома і працювати — це завдяки нашим Збройним силам, прикордонникам, Нацгвардії, теробороні та всім, хто боронить країну. Тому постійно треба допомагати, донатити, не можна зупинятися. Сьогодні купили пікап — завтра його вже нема, треба новий.

Буває стрьомно від того, що Одеса ніби живе звичайним життям, хоча поряд у Миколаєві щодня обстріл.

Знову малювати я почав тижні через два після початку вторгнення, коли минув шок і я повернувся додому від друзів. Спершу було важко створювати образи, тому я просто малював з фотографій, фіксував те, що відбувалося, як у щоденнику. Далі вже поступово образи почали складатися.

Black Holes являє собою серію з 25 малюнків, на кожному чорний квадрат чи прямокутник — вікно розбомбленого будинку, — а всередині прямокутника ледве вловимі силуети життя, якого більше не буде. Серія aqWARelle — це невеликі акварельні швидкі замальовки. Був момент, коли олівці мені здавалися недоречними, потрібні були грубі плями, потоки. Війну взагалі неможливо малювати акуратно, обережно. Хоча в мене є такі роботи, що на перший погляд можуть виглядати «вилизаними», але часто там папір протертий до дірок, та й створюються вони емоційно. Водночас я розумію, що іноді не вистачає якоїсь сміливості. Я над цим працюю.

Війну взагалі неможливо малювати акуратно, обережно.

Зараз я малюю в основному акварельними олівцями на папері. Раніше був тільки формат А4, тепер іноді А1, хоча не завжди вистачає часу на роботи такого розміру. Буває, що на одну велику картину може піти тиждень, а буває, й один вечір.

Війна породжує забагато образів, деякі назавжди врізаються у підсвідомість. Найбільше мене вразили фото загиблих дітей: я не можу це прийняти і не знаю, як із цим жити.

За час війни у мене було багато виставок за кордоном, але я демонстрував роботи тільки в якості принтів, які продавалися, а гроші відправляв на гуманітарні потреби України. До 7 серпня у Dymchuk Gallery в Києві висять декілька моїх малюнків. Можливо, скоро там і персональна виставка буде. Усі гроші від продажу робіт я одразу віддаю в харківський волонтерський штаб «Культурний шок». Також за донати волонтерам я відправляю принти з малюнками, артбуки та зін із Кадановим.

Моє ставлення до Росії змінювалося починаючи з 2014 року, але, на жаль, дуже повільно. Я міг слухати якийсь російський андеграунд, дивитися російських режисерів, читати книжки російських письменників, але 24 лютого то все повідрубало нафіг. Я почав більше читати українською, зараз, наприклад, це «Часи сновидінь» Мстислава Чернова. Поки що в мене криво виходить розмовляти, але я не дуже парюся з цього приводу. Потім буде краще, головне не зупинятися.

Україні треба позбутися ворожої культури, яка спочатку народжує сталіних та путіних, народжує рашизм, а потім намагається самовиправдатися. Сподіваюся, що у майбутньому ми побудуємо велику стіну між Україною і Росією — як на землі, так і в культурному просторі. Це довгий шлях, але він єдиний правильний. У Росії живе мій батько, але ми не спілкуємося вже багато років. І я не хочу нічого говорити росіянам, бо не бачу ніякого сенсу.

Сподіваюся, що у майбутньому ми побудуємо велику стіну між Україною і Росією — як на землі, так і в культурному просторі.

Нове та Найкраще

27

35

34
294

Більше матеріалів