Натхнення

Як тебе не любити: Київ Діми Леоненка

Діма Леоненко вже кілька років знімає вулиці Києва на плівку, хоча й не вважає себе фотографом. Для нього документація життя столиці — це скоріше прояв поваги і любові до міста. Результатом його зусиль стають теплі та чесні світлини.
Діма Леоненко

Стрит-фотограф. Народився і виріс у Києві. Закінчив Державний торговельно-економічний університет.

— Я живу на Лісовому масиві, навколо ліс і дуже затишно. Мабуть, я просто звик до свого «гетто». Атмосфера тут сильно відрізняється від того, що бачиш у центрі міста.

Фотографувати почав у 2015 році, коли купив свою першу камеру. Це був плівковий Pentax K1000. Не можу напевно сказати, чому став знімати. У той час у моєї сестри був бойфренд, який фотографував, тож я подумав: якщо він може — то і я зможу.

У мене якось органічно вийшло робити стрит-фото. Хоча тоді я ще навіть не знав про такий жанр. Уже згодом подивився фільм Everybody Street — і все стало на свої місця. До того вважав, що я один такий дивакуватий, хто знімає різні химерні штучки-дрючки типу черевика, який валяється посеред вулиці. А виявилося, є дорослі дяді й тьоті, які це майстерно роблять дуже давно.

Але я не позиціоную себе як стрит-фотограф або взагалі як фотограф. Зараз кожен із камерою в кишені, тобто всі є потенційними фотомитцями.

У той час у моєї сестри був бойфренд, який фотографував, тож я подумав: якщо він може — то і я зможу.

житловий масив у Деснянському районі Києва

документальна стрічка Шеріл Данн про вуличну фотографію в Нью-Йорку

Майже весь час я знімав на плівку та хотів би приділяти їй навіть більше уваги, але питання про те, що краще — плівка чи цифра, для мене вже не стоїть. Важливо, хто тримає камеру, а не те, яку саме.

Як сказав один мій друг, стрит-фото для тих, у кого є яйця. Справді, в мене траплялося багато ситуацій, коли люди були не в захваті від того, що ти їм у душу з камерою лізеш. Та й самому, якщо чесно, інколи важко цей бар’єр переступати. Я вже не кажу про реакцію оточуючих на камеру після початку повномасштабної війни. Відтак завжди треба бути неначе самурай або ніндзя — в сенсі дуже рішучим і спритним.

З цієї причини я також люблю мобільну фотографію — бо так легше входити в симбіоз із вулицею і людьми, ніж із габаритною камерою. Телефон у руці став уже настільки природним й органічним у сучасному світі, що тебе не помічають. Саме тому робити світлини на мобільний — це як режим стелс. Я дуже багато так знімаю і ціную максимальну справжність подібних фото.

Як сказав один мій друг, стрит-фото для тих, у кого є яйця.

жанр відеоігор, де гравець має бути непомітним, щоб виконати завдання

Мене надихає все навколо: різні деталі на вулицях, написи, сміття, одяг людей, їхні емоції, вираз обличчя, рухи тощо. Ти наче починаєш трохи більше бачити і бути притомнішим.

Є безліч цікавих мені фотомайстрів, але важко сказати, що я на когось орієнтуюся. Хоча вважаю, що Вілі Фургало — геній. Просто подивіться, як він знімав життя у Львові 70—90-х, це щось неймовірне. Також, мабуть, на мене сильно вплинув сюрреалізм.

Коли бачу персонажа або якусь сцену, що привертає увагу, просто натискаю на кнопку і фіксую це. З часом око стало вже «настріляним», тому бувають моменти, коли усвідомлюєш, що ти вже бачив таке, і не знімаєш. Особливо коли йдеться про плівку.

Я люблю гуляти на Русанівці та займатися у тренажерці в районі Гідропарку. Там бувають такі персонажі! І це дивовижне місце сили. Узагалі, я переважно знімаю лівий берег Києва, бо багато час проводжу саме там. У спальних районах є щось справжнє, це як знаходитися за лаштунками. А коли виїжджаєш у центр, почуваєшся абсолютно нормальним і звичайним, бо всі навколо такі особливі.

У спальних районах є щось справжнє, це як знаходитися за лаштунками.

Своїми знімками я намагаюся віддзеркалювати те, що є навколо. Можливо, мій погляд додає трохи гротескності або сюру. Але в цілому я за правду. Тож мій портрет міста чи людей — це прояв поваги та любові. А ще — своєрідна фіксація історії. Навколо все постійно трансформується, і в цьому хаосі я прагну знайти спокій.

Війна, звісно, наклала свої обмеження. Мені часто доводилося спілкуватися з поліцейськими, бо люди на параної і ти сам трохи теж. Постійно думаєш, хто та як тебе сприймає на вулиці. Особливо коли не маєш посвідчення журналіста-фотографа.

Проте, як не дивно, у 2022 році я знімав дуже багато на плівку вулиці й життя Києва. Інтернет і так завалений контентом про біль, кров, страждання, темряву і смерть. Це змусило мене фокусуватися на відображенні життя. Адже ми продовжуємо радіти дрібницям, дихати, співати, мовчати, слухати, бажати, кохати, працювати, падати й підійматися. Це все дуже надихає. Я добре усвідомлюю, що зараз на своєму місці.

Інтернет і так завалений контентом про біль, кров, страждання, темряву і смерть. Це змусило мене фокусуватися на відображенні життя.

Нове та Найкраще

632

569

598
907

Більше матеріалів