Життя комах: Повзуча диктатура Північної Кореї

Італійського фотографа Філіппо Вентурі вже багато років цікавить диктатура — як уже подолана, так і існуюча. Раніше він знімав італійців, які сумують за Беніто Муссоліні, а після поїздки на Корейський півострів присвятив серію пропаганді у КНДР.

У проєкті «Розбите дзеркало» Вентурі поєднав свої враження від подорожі до Північної Кореї та можливості Midjourney. У цій серії втіленням контролю стають комахи: спочатку вони ледь помітні, згодом займають усе більше простору і врешті-решт заміщають людей у країні.

Фотограф розповів Bird in Flight, що спільного між південними та північними корейцями, як йому вдалося знімати у КНДР і чи планує він, як дослідник диктатури, присвятити серію сучасній Росії.

— Мене давно цікавлять тоталітарні режими, а конкретно те, як вони впливають на суспільство і людей, позбавляючи їх прав та свобод. Візуально мені завжди подобалася естетика наукової фантастики й антиутопії: від чорно-білих знімків у минулому до сучасних боді-модифікацій, як у картинах Кроненберга. Тож на створення серії «Розбите дзеркало» мене надихнули фільми «Вторгнення викрадачів тіл» Дона Сігела та «Щось» Джона Карпентера.

Назву можна інтерпретувати по-різному. Це і про зміну реальності, яку ми більше не впізнаємо, і про визначення фотографії як дзеркала, що має пам’ять, — так у 1859 році її назвав письменник Олівер Венделл Голмс.

Під час інтерв’ю з кількома жінками, які втекли з Північної Кореї до Південної, я підмітив один парадокс: деякі з них розглядають автономію, свободу та права, якими вони зараз користуються, як покинутість державою. Це не дивно, адже люди більшу частину життя провели у країні, що вирішувала за них усе. Певним чином вона гарантувала безпеку, але в обмін на тотальний контроль. Цей феномен дослідив 80 років тому філософ Еріх Фромм у праці «Втеча від свободи».

Деякі люди, які втекли з Північної Кореї до Південної, розглядають автономію, свободу та права, якими вони зараз користуються, як покинутість державою.

Серед різних аспектів, що характеризують тоталітарні режими, пропаганда є одним із найцікавіших, іноді навіть найсмішнішим. Принаймні в очах тих, хто живе в умовах демократії, яку я, попри всі недоліки, вважаю найкращою формою захисту прав громадян.

З 2015 року я здійснив кілька поїздок на Корейський півострів і зняв там два суспільства, котрі мали спільне коріння, але протягом 70 років розвивалися по-різному. Іноді це нагадувало соціальний експеримент.

У Південній Кореї панує надзвичайна конкуренція серед молоді в освіті, роботі й навіть зовнішній привабливості. Це один із факторів, який допоміг їй перетворитися з дуже бідної країни на одну з найсучасніших і передових у світі. Але у повсякденному житті відчуваються серйозні побічні ефекти: стрес, залежність від технологій, соціальна ізоляція, алкоголізм та самогубства.

У Північній Кореї я на власній шкурі відчув відсутність свободи. Я міг залишити готель тільки разом із чотирма гідами, які контролювали мої дії, пересування та заяви. Одним із супроводжуючих був фотограф — йому доручили фіксувати все, що я роблю, а також перевіряти, чи не зняв я недоречні світлини. Це не зашкодило моїй роботі, оскільки я в основному документував місцеву пропаганду у навчальних закладах, а нею у країні пишаються. Я не міг зайти в інтернет, тоді як єдиним способом подзвонити був готельний телефон, який вочевидь прослуховувався. Переконаний, що й у моєму номері були мікрофони. Усе це ускладнювало спілкування навіть із журналістом, який приїхав разом зі мною.

Однак найцікавішим аспектом є те, що, незважаючи на очевидні відмінності між двома Кореями, вони мають спільні риси. Наприклад, схильність ставити потреби країни вище за свою свободу. Південна Корея була однією з держав, які найкраще перенесли пандемію COVID-19. Її громадяни не вагалися, коли їм довелося всюди носити маску та дозволити державі слідкувати за пересуванням за допомогою смартфона.

Незважаючи на очевидні відмінності між двома Кореями, вони мають спільні риси, наприклад, схильність ставити потреби країни вище за свою свободу.

Я поділяю свій проєкт на три розділи. Перший, «Зроблено в Кореї», — про конкуренцію серед молодих людей: вступ до найкращих університетів, здобуття престижних посад або масове використання пластичної хірургії.

Другий розділ — «Корейська мрія». У ньому я показую навчальні заклади, сповнені пропаганди, що розповідає молоді про ризик неминучої війни та її обов’язок сприяти технологічному й військовому розвитку країни. Крім того, пропаганда прищеплює молодим людям мрію про мирне возз’єднання з південнокорейцями, яких вони вважають братами та яких, на їхню думку, завоювали американці. Вочевидь возз’єднання має відбутися під керівництвом Кім Чен Ина.

Третій розділ, «Пробудження», ще не завершено. Для роботи над ним я взяв інтерв’ю у кількох північнокорейців, які втекли з країни.

У 2020-му я також стежив за подіями у Китаї та Росії і всерйоз думав про те, що зробити звідти репортаж. Я навіть мав їхати до Китаю у березні того року, але пандемія, а пізніше війна все ускладнили. Проте я планую усе ж відвідати ці країни.