Досвід

«Після всього, що я бачив, мене не мали випускати»: Історія волонтера, який провів у полоні сто днів

Віталій Ситніков провів сто днів у полоні в бойовиків так званої ДНР. За цей час він пройшов через тортури, зумів пристосуватися до життя в колонії та кілька разів прощався з життям. Bird in Flight розповідає його історію.

Віталій Ситніков народився та виріс у Маріуполі. Працював на комбінаті Ілліча, але, захопившись екстремальними видами спорту, змінив професію — став інструктором зі скелелазіння.

Віталій з родиною залишив місто 18 березня, але вже за кілька днів вирушив до Запоріжжя, звідки разом з іншими волонтерами вони бусами поїхали до Маріуполя — доставити гуманітарну допомогу, забрати кількох мирних мешканців та свої речі.

Маршрут був відомий, райони, в які направлялися волонтери, не обстрілювали. Поїздка мала зайняти два дні, але через кілька годин після в’їзду до Маріуполя волонтер потрапив у полон, де провів три місяці. Він розповів Bird in Flight про те, як йому вдалося там вижити.

Віталій Ситніков 34 роки

Провів у полоні сто днів.

— У нашій групі було чотири буси. Завантаживши в них гуманітарку, каністри з бензином і пройшовши інструктаж, ми рушили в дорогу. План був такий: ночівля в Горіховому, ранковий виїзд до Маріуполя, розвезення гуманітарки, збирання людей, виїзд із міста. Незважаючи на ризик потрапити під обстріл, загалом маршрут не видавався небезпечним. У районах, де ми їхали, було тихо.

Мене попередили, що на блокпостах солдати «ДНР» перевіряють мобільні телефони. Готуючись до цього, я почистив свій інстаграм та месенджери.

Поїздка не задалася майже одразу. На першому ж блокпості, розташованому на в’їзді до Маріуполя, нам наказали звернути на узбіччя. Боєць, який підійшов до нас, не вірив, що ми волонтери, і намагався з’ясувати, скільки ми беремо за евакуацію людей. Вчергове почувши, що ми робимо це безкоштовно, він вийшов із себе. Лаючись матом, він погрожував розстрілом, якщо ми не скажемо йому правди. У результаті він забрав у нас каністри з бензином і наказав їхати за ним — до Микільського. Там після допиту та огляду телефонів нас відпустили.

Втративши час, ми зрозуміли, що наш графік збився. Ми не встигали залишити місто до вечора, тож планували заночувати у Маріуполі, а вранці, забравши людей, виїхати на територію України. Провести ніч ми вирішили у Порту, який тоді перебував під контролем ЗСУ.

Дорогою туди я заїхав за декількома адресами: роздав гуманітарку, попередив людей, що повернуся по них вранці. Дорога була розбита, вулиці перекриті стовпами, що впали. На кожному перехресті стояли російські військові. Щоб не викликати підозр, нам доводилося зупинятися біля патрулів і вдавати, що раді їх бачити. Дорогою колона розпалася: хтось із водіїв звернув не туди, хтось не став чекати на мене. Я лишився сам.

На одному з перехресть до мене під’їхав денеерівець на «ланосі» й наказав слідувати за ним. За кілька кварталів ми опинилися у дворі дев’ятиповерхівки, де знаходився штаб одного з підрозділів бійців ДНР. Мене роздягли, оглянули, посадили на стілець і почали бити. Той, хто мене затримав, вдарив ногою по голові так сильно, що в мене з очей вилетіли лінзи. Мені погрожували, казали, якщо я не зізнаюся у своїх зв’язках із полком «Азов», то вб’ють. Я марно намагався пояснити все.

Мене роздягли, посадили на стілець і почали бити. Казали, якщо я не зізнаюся у зв’язках із «Азовом», то вб’ють.

Коли мене погрузили в «ланос», на вулиці вже було темно. Боєць, який сів за мною, сказав: «Смикнешся — вб’ю». Я був певен, що мені кінець.

Мене затримали на місяць, не висунувши звинувачень. Спочатку відвезли до Микільського райвідділу, потім ще до кількох місць. Разом з іншими в’язнями нас перевозили як небезпечних терористів — із зав’язаними очима та зв’язаними руками. Конвоїри, які нас супроводжували, поводилися дуже агресивно: кричали, погрожували, залякували. Щоправда, цивільних вони били рідко, натомість військовим та людям, пов’язаним із ЗСУ, діставалося. В одній із камер я зустрів хлопця, який працював до війни в охороні. З нього два тижні знущалися: одягали мішок на голову, били струмом. При цьому жодного допиту не було, вони робили це просто так.

У камері я зустрів хлопця, який працював до війни в охороні. З нього два тижні знущалися: одягали мішок на голову, били струмом. Жодного допиту не було, це робили просто так.

Через три дні після арешту мене відправили до Оленівки, в колонію № 120. До війни її не використовували, і це було помітно: каналізація не працювала, нари в багатьох камерах виявилися зрізані на металобрухт. Мене помістили до ізолятора тимчасового тримання. Умови були жахливі. На п’ятнадцяти квадратних метрах знаходилося сорок п’ять осіб. Дихати було нічим, тому, щоб, знепритомнівши, не впасти на підлогу, доводилося постійно за щось триматися. Місця для сну теж не було, тож ми по черзі спали на підлозі, підклавши під голову речі.

Годували погано. Спочатку давали тільки хліб та воду (один кухоль на всіх), потім кашу. Щоправда, робили це не за графіком: могли вдень погодувати, а могли і вночі.

Крім незручностей були ще дві речі, що мучили мене: українська сімка, яку я сховав, приліпивши жуйкою до тканини штанів (тоді мені здалося, що вона мені буде потрібна після звільнення), та мої соціальні мережі.

На початку війни ми з приятелями готували «коктейлі Молотова». Згодом вирішили перевірити, як вони працюють. Поїхали у безлюдне місце, кинули кілька пляшок, записали патріотичне відео, яке я запостив на своїй фейсбук-сторінці. Вирушаючи волонтером до Маріуполя, я забув видалити його. Якимось дивом під час обшуків денеерівці не знайшли цей ролик. І якщо про сімку я сам благополучно забув, то про пост пам’ятав постійно. Щодня мене трясло від думки, що хтось з офіцерів міг його знайти.

На території колонії були бараки — довгі двоповерхові будівлі. Умови в них були трохи кращі: відносно великі камери, туалет в окремому приміщенні, вода, якісь ліжка, матраци і подушки.

Багатьох ув’язнених підключали до роботи: хтось набирав на комп’ютері документи, інші записували дані новоприбулих. Були й ті, хто переносив мішки з речами, відібраними під час обшуку в «азовців» та бійців ЗСУ, — навушниками, годинниками, золотом, готівкою. Мішків було дуже багато, вони зберігалися у адміністрації закладу.

Якось керівництву колонії була потрібна допомога з комп’ютером, тому вони викликали до себе айтішника, який сидів із нами. Він допоміг, заразом домовившись про те, що його переведуть до барака, якщо дістане кілька ноутбуків для адміністрації. Ноутбуки надіслала компанія, в якій він працював.

Поступово в бараки почали переводити цивільних волонтерів, але з умовою: ми власним коштом робимо в бараковій камері ремонт — нам дозволяють перебувати там. Ми погодилися. Бюджет ремонту становив тисячу доларів, усю суму вніс один хлопець, зателефонувавши знайомим.

Жити «на бараку» було непогано. Ми могли виходити надвір, спілкуватися з іншими в’язнями, харчувалися в їдальні з чистого посуду.

Оскільки звинувачень мені так і не висунули, я був певен, що за місяць вийду на волю. Наприкінці терміну в камеру зайшов конвоїр і, звертаючись до мене, сказав: «На вихід». Я спитав, чи з речами. На що він відповів: «Навіщо тобі на розстрілі речі?» Так він жартував. Але справжній жарт був потім. Я підписав папери про звільнення і одразу за ними документ про те, що мені присудили новий термін — ще один місяць. У постанові було зазначено, що мене звинувачують у тероризмі та створенні злочинного угруповання. Тоді я вперше зрозумів, що можу не вийти на волю.

Наприкінці мого терміну в камеру зайшов конвоїр і сказав: «На вихід». Я спитав, чи з речами. Він відповів: «Навіщо тобі на розстрілі речі?»

На той час ми вже закінчили ремонт у барачній камері. Але керівництво колонії вигнало нас звідти, посадивши в дисциплінарний ізолятор (ДІЗО), чи «яму». Умови там були гірші, ніж у камері, де ми знаходилися на початку. Потім був момент, який я ніколи не зможу забути.

При переведенні в камеру нас обшукували: перевіряли речі, розпорювали матраци. Згадавши про сім-карту, я кинувся до речей. Якийсь час порався з жуйкою, намагаючись її віддерти. Охоронець, який мене помітив, наказав повернутися до нього обличчям. У цей момент сімка піддалася, і, перш ніж підкоритися його наказу, я встиг її проковтнути. Якби я цього не зробив, не знаю, що б зі мною було.

У бараках полонених рідко били, а у ДІЗО постійно. У тамтешніх камерах замість стін були ґрати, тому ми чули, як під час тортур кричать наші військові. Винести це було неможливо. Хлопці казали, що двоє військових померли від розриву серця.

Діставалося і цивільним. Одного побили до смерті за те, що він вкрав трохи шампуню. Іншого поламали за зірвані у дворі колонії вишні. Що більше я чув і дізнавався про життя там, то менше мені вірилося, що я вийду живим.

Телефонів у нас не було, тож усі три місяці ми провели в інформаційному вакуумі. Новини дізнавалися від хлопців, які розносили їжу, — цей канал зв’язку ми називали «баланда-ФМ». Охоронці говорили, що скоро нам не буде куди повертатися, бо росіяни візьмуть усю Україну. Але ми в це не вірили. За парканом колонії стояла їхня військова техніка — так вони використовували колонію як щит, знаючи, що українська армія не стрілятиме по своїх. Артилерія працювала — швидше за все, стріляла по Миколаєву, — а отже, бої тривали.

В одному з корпусів був телевізор, який увесь час показував денеерівські канали. У середині червня він почав ловити українське телебачення — напевне, наші змогли перебити сигнал. Хтось побачив сюжет про волонтерів, які зникли в Маріуполі, де навіть показували мою маму. Коли мені розповіли про це, я зрадів: про нас не забули, тож скоро випустять чи щонайменше не вб’ють.

Уранці 4 липня після сніданку до нас зайшли конвоїри. Вони сказали: ми зачитуватимемо прізвища, почуєте своє — на вихід. Ми всі зраділи, а конвоїр знову вирішив пожартувати — мовляв, чого радієте, поїдете до Маріуполя на роботу.

Нас вивели на другий поверх, посадили навпочіпки. Мені наказали відійти вбік і чекати. Я напружився, вирішивши, що вони побачили мій пост. Але цього разу знову обійшлося, і мене відпустили.

Своїм ходом ми з іншими хлопцями вирушили до Донецька за документами. Отримавши їх, я все одно не наважився їхати на територію України. На блокпостах все ще перевіряли телефони та соцмережі, і якби денеерівці побачили мій пост, мене знову посадили б до в’язниці. Видалити його я не міг, бо не пам’ятав пароль від фейсбука. Друзі намагалися допомогти: скаржилися на запис, залишали повідомлення на стіні, щоб зрушити пост униз. Не допомагало. Через три дні батьки змогли відновити мою сімку, зайти у фейсбук від мого імені та видалити відео. Коли я дізнався про це, відчув себе по-справжньому вільним.

Коли на українському блокпості військовий для перевірки документів зайшов до нашого автобуса, ми всі так голосно почали аплодувати, що він розгубився.

Зараз я приходжу до тями і подаю документи на отримання компенсації. Вона мені не завадить: роботи немає, а боргів за час перебування у в’язниці накопичилося багато. Коли вирішу це питання, знову почну волонтерити.


Ілюстрації: Таіра Умарова, спеціально для Bird in Flight

Нове та Найкраще

159

255

820
223

Більше матеріалів