Досвід

У пошуках Афіни

Потрапивши в полон у Маріуполі, Дмитро Селютін загубив свого пітбуля Афіну. Аби підтримати сина, його мати Наталія рік шукала собаку в окупованому місті.
Наталія Ніколаєва 47 років

Реабілітолог, живе у Луцьку.

— У мене троє дітей. Старшому сину, Дімі, 26 років. У нас теплі дружні стосунки, хоча назвати його сентиментальним складно: тільки від його побратимів я дізналася, що він розповідав їм, як пишається мною.

Діма пішов заробляти одразу після закінчення медучилища. Був офіціантом, барменом, сушистом, навіть діджеєм та МС. У 2017-му він проводив вечірку в одному з клубів Краматорська, а вже за рік поїхав на Донбас як військовий у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти. Служив на Приазовському напрямку. Пів року проводив у зоні бойових дій, пів року у військовій частині. Повномасштабне вторгнення зустрів у Широкіно. О третій годині ночі він написав мені: «Мамо, почалася війна». З березня до квітня син із побратимами тримав оборону на заводі імені Ілліча в Маріуполі.

Військові часто заводять домашніх тварин, мій син не виключення. Він давно хотів собаку і два роки тому нарешті купив у Маріуполі цуценя пітбуля, якого назвав Афіна. Вибір породи мене не здивував: Діма казав, що пітбулі добрі, розумні й контактні собаки. Він хотів гуляти з Афіною вдома, а також розраховував, що вона допомагатиме йому шукати поранених на фронті. Діма неодружений, дітей не має, тож до цуценяти ставився як до дитини: при нагоді завжди купував іграшки та смаколики.

Афіна не встигла послужити на користь ЗСУ, бо була занадто маленька. Тим не менше вона постійно знаходилася поряд із сином під час бойових дій. Побратими казали, що Афіна боялася вибухів, тому не відходила від Дмитра. Навіть на війні він продовжував піклуватися про неї. Якось син пішов шукати корм. Обійшов усі магазини. Для себе він нічого не просив, тільки для собаки. Казав, що голод переживе, а от Афіна — ні. Його прохання настільки вразило одного з менеджерів магазину, що він виніс Дімі гору делікатесів — червону рибу, ковбаси.

1_dog_war
Дмитро та Афіна. Фото: приватний архів Наталії
3_dog_war
Фото: приватний архів Наталії
2_dog_war
Фото: приватний архів Наталії

У квітні минулого року підрозділ Дмитра пішов на прорив, але їх накрили артилерійським вогнем, а потім узяли в оточення. 12 квітня, отримавши повідомлення з невідомого номера, я дізналася, що Діма потрапив у полон. Про подальшу долю сина мені розповіла Юлія, його посестра. Вона разом із ним була на заводі Ілліча і теж потрапила у полон, вийшовши з нього у травні. Юля казала, що Діму відвезли до фільтраційного табору у Сартані на Донеччині, що видимих поранень у нього не було, але, скоріше за все, він мав контузію, — вона бачила, що його шолом розколотий на дві частини. Очевидно, це сталося через вибух.

Також від Юлі я дізналася, що росіяни, які брали у полон наших, побачивши Афіну, наказали сину вигнати її. Якщо ні, то вони погрожували вбити собаку на місці. Я знаю, що захисникам Азовсталі орки дозволяли виходити разом зі своїми тваринами, чому тут цього не зробили — невідомо. Звичайно, син прогнав Афіну. Собака довго не хотіла йти і врешті підбігла до Юлі, яка йшла позаду. Але росіяни все одно не дозволили її залишити. Юля врешті прогнала Афіну, встигнувши повідомити про це Діму.

Дізнавшись цю історію, я вирішила розшукати Афіну, бо знаю, як мій син любить її.

Росіяни, побачивши Афіну, наказали сину вигнати її. Якщо ні, то вони погрожували вбити собаку на місці.

У фейсбуці я знайшла всі спільноти, присвячені пошуку тварин у Маріуполі, які тільки змогла. У тих групах сидять не лише маріупольці, але й окупанти, тож довелося поводитися обережно: писати російською і не вказувати, що собака належить військовому. Подробиць її зникнення я теж не розповідала, просто зазначила, що тварина втекла під час обстрілу в районі заводу Ілліча.

Перший пост про пошук я виклала 15 травня минулого року. Далі кожні два тижні оновлювала дописи у різних групах. Люди відгукувалися, але на фото, які вони мені слали, була не наша собака. Варто сказати, що я ніколи не бачила Афіну вживу, тому до її ідентифікації підключила знайомих кінологів і ветеринарів. Ми зрозуміли, що Афіну потрібно шукати за окрасом та вухами, — у неї вони коротші, ніж у інших пітбулів.

Афіну ми шукали за окрасом та вухами — у неї вони коротші, ніж у інших пітбулів.

Надихаючись прикладом маріупольців, яким вдалося відшукати своїх домашніх улюбленців, я не втрачала надії знайти й Афіну. Та минув майже рік, і у мене опустилися руки. Два місяці тому я вирішила написати останній пост. І він спрацював. Жінка з Маріуполя відповіла, що її чоловік бачив схожу собаку біля заводу Ілліча. Йому навіть вдалося сфотографувати її. Ми звірили світлини — Афіна!

В одній зі спільнот волонтерка, яка читала мої пости, вирішила привітати мене зі знахідкою. Вона написала особисте повідомлення. Ми познайомилися, почали спілкуватися, і я попросила її забрати Афіну на перетримку. Дівчина погодилася лише тоді, коли я зізналася, що собака належить моєму сину, військовому.

Наталія з дітьми та Афіна.
Наталія з дітьми та Афіна

З’ясувалося, що Афіна жила на комунальному підприємстві, яке займалося вивезенням сміття. Нові господарі звели Афіну з тер’єром — вона народила цуценят. Я зателефонувала цим людям, але розмови не вийшло. Вони відмовилися повертати собаку, казали, що я кинула її, коли тікала з Маріуполя.

Нові власники Афіни відмовилися повертати собаку, казали, що я кинула її, коли тікала з Маріуполя.

Розповісти правду про сина, який потрапив у полон, я не могла. Зрештою наша розмова закінчилася нічим: нові господарі Афіни послали мене подалі.

Але я не здалася і хитрістю звільнила собаку. Як саме — не скажу, не хочу наражати людей, які допомогли мені, на небезпеку.

Як нові власники Афіни піклувалися про неї, можна тільки гадати. Коли собака нарешті потрапила до моєї знайомої волонтерки, виявилося, що вуха тварини були геть у кліщах. Та я все одно вдячна, що ті люди не дали померти моїй собаці.

Афіна поверталася додому через Росію, Латвію, Литву, Польщу. Її перевезення коштувало мені 600 євро. Перевезенням займалася інша українка, яка живе під Маріуполем. Афіну привезли до Польщі, звідки її вже повинна була забрати я. Автівки я не маю, тож попросила мера Луцька дозволити моєму знайомому водію виїхати зі мною за кордон, щоб забрати собаку. Історію про пошук Афіни знало все місто, і мер вирішив підтримати мене ще й тим, що відправив до Польщі директорку луцького зоопарку Людмилу, аби вона допомогла мені впоратися з собакою. Також він надав для поїздки водія Юрія, а сама директорка зоопарку — автомобіль.

Історію про пошук Афіни знало все місто, і мер вирішив підтримати мене ще й тим, що відправив до Польщі директорку луцького зоопарку.

Увечері 22 червня я нарешті приїхала до Варшави. Я хвилювалася. Коли побачила Афіну, остаточно впевнилася, що це собака мого Діми. Вона підійшла до мене і навіть дала себе погладити, але одразу повернулася до волонтерки, яка привела її на зустріч. Я зрозуміла, що тварина ще не довіряє мені, але все одно трохи засмутилася. Ми повернулися додому наступного дня.

Сьогодні Афіна вчиться довіряти мені, а я опікуюся нею. Я купила їй найкращий повідець, миски, іграшки.

Інформацію про те, що Дмитро у полоні, Червоний Хрест підтвердив тільки в липні минулого року, через декілька місяців після його зникнення. Востаннє мого сина бачили в Оленівці, але де він зараз — невідомо. Майже рік тому я отримала від нього листа, наразі останнього. Він розповідав, що їх тримають у гарних умовах, але смайлик наприкінці тексту наштовхує на думки, що це була гірка іронія.

Діма знає, що я цілеспрямована, тож, певно, здогадується, що шукатиму собаку, хоча, гадаю, особливо на успіх не сподівається. А дарма. Впевнена, що, повернувшись з полону, він швидко відновиться, бо поряд буде Афіна.


Фото: Людмила Герасимюк, спеціально для Bird in Flight

Нове та Найкраще

634

570

599
909

Більше матеріалів